УХВАЛА

18 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/13431/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бакуліна С. В. доповідач (головуючий), Губенко Н. М., Кролевець О. А.,

розглянувши матеріали касаційної скарги фізичної особи - підприємця Білоус Сергія Володимировича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 (головуючий суддя - Разіна Т.І., судді: Шаптала Є.Ю., Іоннікова І.А)

у справі №910/13431/20

за позовом фізичної особи - підприємця Білоуса Сергія Володимировича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта"

про стягнення 177249,26 грн,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець Білоус Сергій Володимирович (далі - ФОП Білоус С.В.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта" (далі - ТОВ "Нова Пошта") про стягнення 177249,26 грн, з яких: 125032,26 грн подвійної плати за користування приміщенням за час прострочення, 52217 грн збитків.

Господарський суд міста Києва рішенням від 11.01.2021 у справі №910/13431/20, позов задовольнив повністю; стягнув з відповідача на користь позивача 125032,26 грн неустойки, 52217,00 грн збитків, 2 658,74 грн судового збору, 4800,00 грн витрат на проведення експертизи.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 22.04.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2021 у справі №910/13431/20 скасував в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта" 52217,00 грн збитків, 783,26 грн судового збору та 4800,00 грн витрат на проведення експертизи; в цій частині прийняв нове рішення, яким у задоволені позову ФОП Білоус С.В. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта" про стягнення збитків у розмірі 52217,00 грн, 783,26 грн судового збору та 4800,00 грн витрат на проведення експертизи відмовив.

12.05.2021 (згідно з відміткою на поштовому конверті) ФОП Білоус С.В. звернувся безпосередньо до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 у справі №910/13431/20 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2021у справі №910/13431/20.

Перевіривши касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до статті 15 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За приписами пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з частиною п`ятою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частина сьома статті 12 ГПК України визначає, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено у 2020 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2020 року - 2102 гривні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у цій справі є стягнення грошових коштів у сумі 177249,26 грн. Відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень позов у даній справі подано у 2020 році. Отже справа є малозначною, оскільки на момент звернення з цією позовною заявою ціна позову не перевищувала ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2020 року (210200,00 грн).

Колегія суддів звертає увагу скаржника, що у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України унормовано випадки, за умови доведення скаржником наявності яких наведенням відповідних цим випадкам обставин, судове рішення у малозначній справі може бути предметом касаційного оскарження.

ФОП Білоус С.В. у якості підстави касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції послався на неврахування апеляційним судом висновку щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України). Скаржник також зазначає в якості підстави касаційного оскарження 4 частини другої статті 287 ГПК України у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 310 ГПК України, оскільки описова частина постанови, де зазначено, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржене судове рішення не підлягає зміні чи скасуванню, суперечить резолютивній частині цієї постанови про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Верховний Суд звертає увагу скаржника, що посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права є саме підставами касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1 та 4 частини другої статті 287 ГПК України, втім не є доводом, який у розумінні підпунктів "а" - "г" пункту 2 частини 3 статті 287 цього Кодексу, підтверджує наявність випадку/випадків, який/які дає/дають право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.

Верховний Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність доведення того, що судові рішення у справі можуть бути предметом касаційного оскарження на підставі будь-якого з них, потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".

Верховний Суд відзначає, що використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

При цьому, незгода із рішенням суду апеляційної інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/ процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки можливість настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.

Як визначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" (заява № 24402/02), право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг (пункт 27). Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу. Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб" [рішення від 28.05.1985 у справі "Ешингдейн проти Сполученого Королівства" (пункт 57)].

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

За змістом статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

Відповідно до частини першої статті 46 цього Кодексу сторони користуються рівними процесуальними правами.

На підставі наведеного надання стороні будь-яких переваг, зважаючи на сферу її діяльності, правовий статус, предмет спірних відносин, призведе до порушення одної з основних засад господарського судочинства - рівності учасників судового процесу перед законом і судом.

З огляду на відсутність будь-якого належного обґрунтування обставин, передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Білоуса С.В. на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 у справі №910/13431/20 на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця Білоуса Сергія Володимировича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 у справі №910/13431/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Голоовуючий С. В. Бакуліна

Судді Н. М. Губенко

О. А. Кролевець