Жовтневий  районний суд міста Харкова

справа №2-1048/10

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2010  року                       м.Харків

           Жовтневий районний суд м. Харкова у складі:

                  головуючого –    судді  Кицюка В.П.,

                при секретарі -              Черних Л.Е.,

            розглянувши у відкритому    судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом    ОСОБА_1  в особі  представника  ОСОБА_2  до  Товариства  з обмеженою  відповідальністю «Універсальне агентство « ПРО-ФАРМА» про визнання  звільнення  незаконним,  стягнення  середнього  заробітку за час вимушеного  прогулу,  відшкодування  моральної  шкоди,-

                                                              ВСТАНОВИВ:

             В  грудні 2009  року ОСОБА_1  в особі   свого представника  ОСОБА_2   пред’явила  позов до  Товариства  з обмеженою  відповідальністю «Універсальне агентство « ПРО-ФАРМА» про визнання  звільнення  незаконним,  стягнення  середнього  заробітку за час вимушеного  прогулу,  відшкодування  моральної  шкоди.

           В обґрунтування  позовних вимог  зазначила,   що починаючи  з  23 березня 2009 року  вона  працювала   у   ТОВ «Українське  агентство « ПРО-ФАРМА»  на посаді менеджера з питань регіонального розвитку відділу дослідження  товарного  ринку безрецептурних препаратів департаменту безрецептурних  препаратів.

          05 жовтня  2009  року на  підставі  наказу  № 150/2009-КЗ   її  було  звільнено  із займаної  посади згідно  п. 4  ст. 40 КЗпП  України за  прогул без поважних  причин.  

          Вважає,  звільнення  таким, що  проведено  з численними  порушеннями  вимог трудового  законодавства,  з огляду  на наступне.

          Починаючи  з 17  липня 2009 року   їй було  надано щорічну  відпустку  строком на  14 календарних днів, однак  21  липня 2009 року  вона захворіла  і знаходилися  на лікарняному  до 25  вересня  2009 року  включно. Оскільки, дні тимчасової непрацездатності   працівника,  засвідченої  у встановленому  порядку,  до щорічних відпусток  не  включаються,  вона   25  вересня 2009 року    надіслала на адресу  відповідача  заяву   з  повідомленням  про завершення  часу перебування  на лікарняному  та про продовження терміну  перебування  у щорічній відпустці на 10 днів, тобто  до 05 жовтня 2009 року. При  цьому у період   з  26 вересня  2009 року  по  05  жовтня  2009 року  вона  продовжувала хворіти  та  перебувати під наглядом  лікарів, однак  від   госпіталізації  та оформлення  лікарняного  відмовилася, оскільки  хотіла як  найшвидше  вийти на  роботу.

          Таким чином,  стверджує,  що  причини  її відсутності  на роботі  у період  з 26 вересня  2009 року  по  05  жовтня 2009 року  були поважними  і не  можуть   вважатися  прогулом в  розумінні  п.4 ст. 40 КЗпП України.

             По-друге,   відповідач  всупереч положенням  ч. 3 ст. 40,    ч. 3 ст. 149  КЗпП України, звільнив її   із займаної посади  в період  знаходження  у щорічній відпустці  та у  період  непрацездатності;  не  зажадав  від  неї  попередніх  пояснень  щодо  причин  відсутності на роботі;  при обранні  виду стягнення  не врахував  ступінь тяжкості   проступку,  навіть якщо допустити, що він  мав місце,  та  її   добросовісне  виконання   своїх трудових  обов’язків до цього.      

           Також зазначила, що    після закінчення  відпустки  вона вийшла на роботу  і  у період   з 06 жовтня 2009 року  по 25 жовтня 2009 року ,  коли їй було повідомлено  по  наявність  наказу  про  звільнення  від 05 жовтня 2009 року,  фактично  виконувала  свої  трудові  обов’язки,  що, на думку позивача, свідчить про  винесення  наказу  про звільнення «заднім  числом».

     Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1  просила визнати її  звільнення  незаконним  та  скасувати  наказ про  звільнення  від 05.10.2009 року;  стягнути з відповідача  середній заробіток та  інші належні  їй суми  за час вимушеного прогулу;   моральну  шкоду в розмірі  7000 грн,  мотивуючи позов в цій  частині тим,  що незаконним звільненням  були порушені її трудові права,   вона  залишилися  без засобів  до існування,  що  потребувало  від неї додаткових зусиль  для організації  свого життя,   а також 127 грн  витрат на проїзд  до міста  Києва для  ознайомлення  з наказом про звільнення  та отримання трудової книжки.

            В ході  судового  розгляду  ОСОБА_1  уточнила  позовні вимоги,  просила: визнати  її звільнення  за п 4.  ст. 40  КЗпП України  незаконним  та  зобов’язати   ТОВ « Універсальне агентство   «ПРО –ФАРМА»  скасувати наказ  від 05 жовтня  2009 року  про  звільнення з займаної посади; не  поновлюючи її  на роботі  змінити  причину звільнення  з ТОВ « Універсальне  агентство «ПРО-ФАРМА» зі «звільнення за прогул  без поважних причин згідно  п. 4  ст. 40  КЗпП України» на « звільнення за власним бажанням, ст. 38  КЗпП України» і дату звільнення  з «05 жовтня 2009 року»  на день прийняття  рішення  суду,  та  зобов’язати  ТОВ « Універсальне агентство  «ПРО-ФАРМА» внести відповідні зміни до трудової книжки,  мотивуючи  позовні вимоги у цій частині  упередженим ставленням  до неї з боку  відповідача; зобов’язати  ТОВ « Універсальне агентство «  ПРО- ФАРМА» виплатити їй  середній  заробіток  за час  вимушеного  прогулу  та компенсацію за невикористану відпустку  за період  з 06 жовтня  2009 року  до дня постановлення  рішення суду, 7000 грн  моральної шкоди та 127 витрат  на проїзд  до міста  Києва для ознайомлення  з наказом про  звільнення.  

           В судовому  засіданні  ОСОБА_1  та її представник  позов підтримали,  просили його задовольнити з підстав,  викладених  у позовній заяві та уточненнях  до неї.

          Представники  відповідача  позов  не визнали . В обґрунтування  своїх заперечень зазначили, що  твердження ОСОБА_1   про те, що    з 17 липня  2009 року  вона  перебувала  у щорічній  відпустці  протягом  14 календарних днів безпідставне, оскільки  ОСОБА_1  працювала у відповідача  менше шести  місяців від дня  прийняття на роботу і не мала права на відпустку (ч. 5 ст. 10 Закону України  « Про відпустки»).  До того ж,    із заявою про надання щорічної відпустки  ОСОБА_1 до керівництва  компанії  не зверталася,  а тому  17  та 20 липня 2009 року були для неї робочими днями.    Після хвороби,  яка документально  підтверджена  ОСОБА_1  у період  21 липня 2009 року по 26  вересня 2009 року,  починаючи  з 28 вересня 2009 року   вона  повинна була приступити до виконання  свої трудових обов’язків,   однак  до 05  жовтня 2009 року  включно  цього так і не зробила, про причини  своєї неявки  на роботу,  у тому  числі  за станом здоров’я,  посадових осіб  підприємства не повідомила, а спроби останніх   ці причини з’ясувати  позитивних результатів не надали.

            Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, розглянувши подані  ними документи і матеріали, допитавши  свідків,  всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,  приходить до наступного  висновку.

           Згідно з  ч. 1 ст. 179 ЦПК України  предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.    

               Судом встановлено,  що  на підставі  наказу  директора  ТОВ «Універсальне агентство « ПРО-ФАРМА»  № 025/2009-К від 23 березня 2009 року  ОСОБА_1 прийнята  на роботу  на зазначеному  підприємстві  на посаду менеджера з питань регіонального розвитку відділу дослідження  товарного  ринку безрецептурних препаратів департаменту безрецептурних  препаратів,   а   наказом  № 150/2009-КЗ від 05жовтня 2009 року її  звільнено  із займаної  посади  за прогул  без  поважних  причин згідно  п. 4 ст.40 КЗпП України.

              Пунктом  4 частини 1  статті  40 КЗпП України  передбачено, що   трудовий  договір, укладений  на  невизначений  строк, а  також  строковий  трудовий  договір  до  закінчення  строку  його  чинності  можуть  бути  розірвані  власником  або  уповноваженим  ним  органом  у  випадку  прогулу ( в тому  числі  відсутності  на  роботі  більше  трьох  годин  протягом  робочого  дня)  без  поважних  причин.

             Згідно  роз’яснень Пленуму  Верховного  Суду  України,  викладених  у п.22  постанови  № 9 від 6 листопада 1992 року, у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

            Однією з основних передумов   застосування  положень   п. 4  ч. 1  ст. 40 КЗпП  України та звільнення  особи за прогул є відсутність  її на роботі  саме без поважних  причин.

            Згідно  правових позицій Верховного  Суду України  щодо розгляду судами  окремих категорій цивільних  справ  ( п. 92 трудове право, 2002 рік),  поважність  причин невиходу працівника  на роботу  повинна  встановлюватися  у кожному  випадку окремо , з урахуванням  конкретних  обставин справи  і на підставі будь-яких  доказів із числа передбачених  ст.. 57 ЦПК України. Відсутність працівника  за станом здоров’я  може підтверджуватися  не лише лікарняним листом  чи довідкою медичної  установи, а  й  показаннями  свідків  та іншими доказами.

            Як вбачається з табелю  обліку робочого  часу,   наданого  суду  представниками відповідача,  ОСОБА_1 була відсутня   на роботі  з 20 липня  по 05 жовтня 2009 року.   28,29,30 вересня, а також 1, 2 ,  5 жовтня  2009 року  відмічені  у табелі  як прогул,  а з 06 жовтня   2009  року ОСОБА_1 значиться  як звільнена  із займаної посади.

Факт знаходження  ОСОБА_1 на лікарняному   у період з 21 липня 2009 року по 25 вересня 2009 року  підтверджується  лікарняними  листами, відмічений  у табелі  обліку  робочого часу,  та не заперечувався    представниками  відповідача у судовому засіданні, а тому доказуванню не підлягає згідно    ч. 1 ст. 61 ЦПК  України.

26 та 27 вересня 2009 року , з огляду на   п’ятиденну  робочу неділю  та   графік  роботи  ОСОБА_1,  були для неї   вихідними  днями.

Допитана  в судовому засіданні у якості свідка дільничний  терапевт ОСОБА_3  пояснила, що  після закриття  лікарняного 25 вересня 2009 року  стан здоров’я   ОСОБА_1 погіршився.  28 вересня 2009 року за викликом  вона особисто відвідала  ОСОБА_1  за місцем проживання, надала рекомендації  щодо подальшого  лікування. Зазначила, що  ОСОБА_1  відмовилася  від госпіталізації  та  відкриття  нового  лікарняного  листа,  незважаючи на те, що за станом свого здоров’я мала на це  право.  

Пояснення ОСОБА_3 в судовому засіданні  узгоджуються  з  відомостями  амбулаторної  карки ОСОБА_1 ,  а  враховуючи те, що  перед  цим  ОСОБА_1  значний час  перебувала  під наглядом лікарів,  суд визнає пояснення  дільничного  терапевта достовірними.

Жодних доказів, які б спростовували  вищезазначені обставини,  відповідачем  суду  не представлено.

              Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку  про поважність  причин  відсутності   ОСОБА_1 на роботі 28,29,30 вересня та 1,2 , 3 жовтня 2010 року і, як  наслідок, про відсутність підстав для її звільнення  за прогул  згідно наказу від  05 жовтня 2009 року.

              Окрім того,  згідно зі ст. 149 КЗпП  України до застосування  дисциплінарного  стягнення  власник  або уповноважений  ним орган  повинен  зажадати   від правопорушника  трудової  дисципліни  письмові пояснення.   При  обранні  виду  стягнення  власник  або  уповноважений  ним  орган  повинен  врахувати  ступінь  тяжкості  вчиненого  проступку  і  заподіяну  ним  шкоду, обставини, за  яких  вчинено  проступок, і попередню  роботу  працівника.

              Суд критично відноситься  до пояснень  свідків  ОСОБА_4, ОСОБА_5, а також до супровідних листів та доповідних записок, наданих   представника відповідача  у якості  доказів дотримання ст. 149 КЗпП України, оскільки  вони   не узгоджуються  як між собою, так  і з іншими  доказами  у справі.

              Так, ОСОБА_4  в своїх доповідних  записках на ім’я начальника відділу    ОСОБА_5  вказувала, що в період з 28 вересня 2009 року по 05 жовтня 2009 року  вона щоденного   робила спроби зв’язатися з  ОСОБА_1  та з’ясувати  причини її відсутності на роботі,  які не дали  позитивних наслідків,  у зв’язку з відсутністю  телефонного зв’язку та відсутністю  ОСОБА_1 за місцем проживання.

             В судовому засіданні  ОСОБА_4  пояснила, що особисто  вона не відвідувала  ОСОБА_1 за місцем  проживання,  а її  спроби  додзвонитися до  ОСОБА_1  обмежилися  єдиним  дзвінком  з телефону автомату, що  з огляду на пояснення свідка  про наявність у неї  службового  «безлімітного» телефону, на думку суду,  позбавлено  сенсу.

               ОСОБА_5 у свою чергу пояснив,  що  на посаді начальника відділу  дослідження  товарного  ринку  безрецептурних  препаратів  він працював до 01 жовтня 2009 року, а тому не може  дати свідчень   з приводу відсутності ОСОБА_1  на роботі 01,02 та 03 жовтня 2009 року, в той час  як доповідні записки  за його підписом датовані 05 жовтня 2009 року. Також  свідок пояснив,  що  у період з  28 вересня 2009 року по 05 жовтня 2009 року  він  особисто не намагався дізнатися  причини  відсутності  ОСОБА_1 на роботі.

             Належних доказів  відправлення  на адресу ОСОБА_1 супровідного листа   № 06/10-04  з інформацією про її звільнення  згідно  п.4 ст. 40 КЗпП України  представники відповідача  суду  не надали.

             Відповідач  достовірно знав  про знаходження ОСОБА_1 на лікарняному  у період з 21 липня 2009 року по 25 вересня 2009 року, а тому   мав би докласти  належних зусиль  для  виконання  вимог ст. 149 КЗпП України  та з’ясування  причин  її  відсутності  на роботі з 28 вересня  по 05 жовтня 2009 року.

             В контексті  вищезазначених обставин  заслуговують  на увагу  доводи ОСОБА_1,   що після 05 жовтня 2009 року вона  продовжувала  виконувати  свої трудові обов’язки. Так, в судовому засіданні  свідки  ОСОБА_6 та  ОСОБА_7  пояснили,  що ОСОБА_1  у жовтні 2009 року  виконувала  свої трудові обов’язки і у них не було жодних причин  вважати, що  в цей час вона була звільнена із займаної посади.

           Зазначений  факт  також підтверджується  листуванням ОСОБА_1 та ОСОБА_8  електронною  поштою, зокрема  листами  від 12 та 19 жовтня 2009 року.

            Окрім того, в судовому засіданні представники  відповідача  не змогли переконливо   пояснити, чому  до ОСОБА_1  був застосований найсуворіший  вид стягнення, з передбачених  ст. 147 КЗпП України, незважаючи на те, що  раніше до ОСОБА_1   будь-які  стягнення не  застосовувалися.  Також не заперечували проти доводів  позивача, що за час її роботи  на підприємстві  суттєво збільшився  обсяг  продаж продукції  на ввіреній  їй території.

           Оцінивши  вищезазначені  обставини у їх сукупності  суд приходить до висновку  що звільнення   ОСОБА_1    проведено  з  грубим порушенням  КЗпП України , а тому наказ   № 150/2009КС від  05 жовтня 2009 року  про звільнення  ОСОБА_1  із займаної посади  на  підставі  п. 4 ст. 40 КЗпП України підлягає скасуванню як незаконний.

            Виходячи  з положень  ст. 235 КЗпП України та Правових позицій  Верховного  Суду  України щодо розгляду  судами окремих категорій цивільних справ ( п. 19), суд вправі , встановивши, що  звільнення  проведено незаконно, в разі якщо  працівник не бажає продовжувати  трудові відносини з відповідачем, може визнати  незаконним звільнення, і не  поновлюючи  працівника  на роботі, змінити  дату  звільнення  та формулювання  його причин  відповідно  до ст.. 38КЗпП України.  Суд  приймає до уваги   позицію   позивача про  упереджене ставлення до неї з боку відповідача  і вважає за можливе  змінити дату  та формулювання  причин  звільнення на  « звільнена  за власним бажанням  на підставі  ст. 38 КЗпП України  з  25 травня 2010 року».

             Відповідно до ст. 235 КЗпП  України, суд при  прийняті рішення  одночасно  приймає рішення  про виплату  працівникові  середнього заробітку  за час  вимушеного прогулу.

 Статтею 117  КЗпП  передбачено, що  в разі невиплати  з вини  власника  або уповноваженого  ним органу  належних звільненому  працівнику  сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу,  підприємство зобов’язано виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки  по день фактичного розрахунку.

            Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

           Статтею  60 ЦПК  України  передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.  

           При визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу  суд керується наданими сторонами доказами та Порядком обчислення середньої  заробітної плати, затвердженим  Постановою  Кабінету  Міністрів  України  від 08 лютого 1995 року за №100. Згідно абзацу 3 та 4  пункту 2 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Згідно наданої суду довідки середня заробітна плата ОСОБА_1  1555 грн,  або за один день 81,84 грн. . Враховуючи режим роботи підприємства з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за 158 робочих днів  в розмірі  12930 грн 72 коп.

           Що стосується  позовних вимог  ОСОБА_1 про стягнення компенсації  за невикористану відпустку, то вони задоволенню не підлягають,  оскільки  така компенсація  ОСОБА_1   відповідачем була виплачена, що підтверджується  розрахунком  заробітної  плати за жовтень 2009 року.

            Не знаходить   суд і   підстав для задоволення  позовних  вимог  ОСОБА_1 в  частині  стягнення з відповідача  127 грн, витрачених нею  на проїзд до міста  Києва  для ознайомлення  з наказом про звільнення  та отримання  трудової книжки, оскільки  фактично позивачем  заявлено  вимогу про відшкодування  витрат  понесених  на отримання доказів, чого ЦПК  України не передбачає.

          Між тим, ст. 237-1 КЗпП  України передбачено, що   власник або уповноважений  ним  орган відшкодовує працівнику моральну шкоду у випадку, якщо з його вини були порушені законні права працівників, що привело до моральних страждань останнього, втраті нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.  

        Враховуючи, що поручення  трудових прав позивача знайшло своє підтвердження  в ході судового  розгляду,  ступінь вини відповідача, характер  і глибину  внутрішніх переживань позивача, необхідність організовувати своє життя інакше, виходячи з обставин спричинення шкоди, враховуючи поведінку обох сторін, а також те, що у зв'язку з такими подіями позивач витрачав час на  відновлення порушеного права суд, виходячи з принципів розумності і справедливості,    визначає  розмір заподіяної моральної шкоди  в сумі 1500 грн, яку  вважає достатньою та справедливою для компенсації моральних страждань позивача.  

 Оскільки  при зверненні до суду позивачем  не були сплачені  судові витрати,  вони підлягають  стягненню з відповідача  на користь держави згідно ст.. 88 ЦПК  України ( 120 грн витрат  на  інформаціно-технічне забезпечення  розгляду  справи та судовий збір: 1% від  ціни позову за майновий спір та 8.50 грн за немайновий спір).

          На  підставі  викладеного, керуючись  ст.ст. 11, 60, 61, 88, 209, 212, 213, 215, 367 ЦПК  України, ст.. 16, 23  ЦК  України,  ст..ст. 40,149,  117, 235,  237-1 КЗпП України, суд -

    В И Р І Ш И В:

            ОСОБА_9  Володимирівни  в особі представника ОСОБА_2   задовольнити  частково.

           Визнати  незаконним звільнення   ОСОБА_1  з  посади   менеджера з питань  регіонального  розвитку відділу  дослідження  товарного ринку  безрецептурних  препаратів ТОВ «  Універсальне агентство « ПРО-ФАРМА» за  п.4 ст. 40 КЗпП України  та скасувати  наказ   № 150/2009КС від  05 жовтня 2009 року  про звільнення  ОСОБА_1  із займаної посади  на  підставі  п. 4 ст. 40 КЗпП України.

          Змінити  дату  формулювання  причини звільнення   на « звільнена  за власним бажанням  на підставі  ст. 38 КЗпП України  з  25 травня 2010 року», зобов’язавши  ТОВ «  Універсальне агентство « ПРО-ФАРМА» внести відповідні  зміни   до трудової книжки  ОСОБА_1

          Стягнути з  ТОВ « Універсальне - агенство «  ПРО-ФАРМА» на  користь  ОСОБА_1  середній  заробіток  за час  вимушеного  прогулу  у період з 06 жовтня 2009 року  по 25 травня 2010 року  включно  у розмірі 12 930 грн 72  коп ( дванадцять тисяч  дев’ятсот  тридцять  гривень 72  коп), а також 1500  грн ( одна  тисяча  п’ятсот гривень)  в рахунок  відшкодування  моральної шкоди.

         В  іншій частині  у задоволенні  позову відмовити.

         Стягнути  з  ТОВ «Універсальне - агенство « ПРО-ФАРМА»  на користь  держави  судовий збір  в розмірі  137 грн 50 коп та 120 грн  витрат на інформаційно - технічне забезпечення  розгляду  справи.

          Рішення  в частині  стягнення заробітної плати підлягає  негайному  виконанню  в розмірі  місячного заробітку  ОСОБА_1

         Рішення може бути  оскаржене  в апеляційному  порядку  до апеляційного  суду Харківської області  через суд першої інстанції  шляхом подання  в 10 денний строк  з дня проголошення рішення заяви про апеляційне  оскарження  і поданням  після цього протягом двадцяти днів  апеляційної скарги, або в порядку  ч. 4 ст. 295 ЦПК  України.

        Суддя –