Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

місто Київ

справа № 755/9955/15-ц

провадження № 61-8976св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Погрібного С. О. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. , Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року у складі судді Катющенко В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Ігнатченко Н. В., Кулішенка Ю. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у травні 2015 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив розірвати договір позики, укладений 05 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_2 на суму 231 580, 00 євро; стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість у розмірі 7 156 423, 41 грн; стягнути з ОСОБА_2 на його користь 71 694, 02 грн за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором позики від 05 лютого 2014 року, а також стягнути з відповідача на його користь витрати зі сплати судового збору в сумі 8 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що в кінці січня 2014 року до нього звернувся його знайомий ОСОБА_2 , який повідомив, що йому терміново на розвиток бізнесу необхідні гроші. У той час у ОСОБА_1 були вільні грошові кошти, які він погодився надати в борг ОСОБА_2 .

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 05 лютого 2014 року в простій письмовій формі укладений договір позики, в якому зазначено, що він, ОСОБА_1 , передав ОСОБА_2 у борг грошові кошти у сумі 231 580, 00 євро. У пункті 1 договору зазначено, що ОСОБА_2 зобов`язався повернути зазначену суму грошових коштів двома частинами.

Першу частину (23 201, 00 євро) позичальник зобов`язався повернути не пізніше 31 травня 2014 року, а 208 379, 00 євро повернути не пізніше 05 лютого 2017 року.

За умовами договору ОСОБА_1 передав грошові кошти ОСОБА_2 до підписання договору. Того ж дня ОСОБА_2 написав нотаріально посвідчену заяву, в якій підтвердив, що отримав від нього у борг грошові кошти в сумі 231 580, 00 євро, також підтвердив умови повернення боргу. Заява посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. та зареєстрована в реєстрі за № 574.

У зв`язку з наведеним позивач вважав, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики.

У строк повернення першої частини боргу ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 , але той під різними приводами зволікав з поверненням боргу, а потім взагалі перестав відповідати на телефонні дзвінки.

Розмір заборгованості відповідача з неповернутої основної суми боргу за договором позики станом на 12 листопада 2017 року становив 7 156 423, 41 грн. Саме ця сума, на переконання позивача, підлягає стягненню з відповідача як сума основної заборгованості за договором позики.

Крім того, розмір заборгованості відповідача за прострочення повернення суми позики за період з 31 травня 2014 року - 2 320, 00 євро і станом на 12 листопада 2017 року становить 71 694, 02 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_2 у серпні 2015 року подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , в якому, з урахуванням уточнення вимог, просив суд визнати договір безвідсоткової позики, укладений 05 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ним, удаваним і таким, що приховує інший правочин - договір поставки. Також просив розірвати договір поставки, який був укладений між ними в усній формі.

ОСОБА_2 обґрунтовував вимоги зустрічного позову тим, що з 2003 року він здійснює роздрібну торгівлю взуттям і шкіряними виробами в спеціалізованих магазинах на території України як фізична особа-підприємець. Зазначав, що був знайомий та мав добрі стосунки з батьком ОСОБА_1 , який займався підприємницькою діяльністю, пов`язаною із роздрібною торгівлею взуттям на території Російської Федерації. З ОСОБА_3 він зустрічався час від часу на виставках взуття виробників різних країн, які проходили у місті Дюссельдорф (Німеччина), місті Москва (Російська Федерація). 20-23 серпня 2013 року на міжнародній виставці «Euroshoes», яка проходила у виставковому комплексі « Сокольники » у місті Москва, він разом з фахівцем з продажу взуття громадянкою України ОСОБА_4 розпочав діалог з ОСОБА_3 про встановлення між ними договірних відносин, пов`язаних з постачанням ОСОБА_3 на територію України взуття, обраного ним на виставці, та у подальшому замовленого ОСОБА_1 на німецьких взуттєвих фабриках.

Під час переговорів ОСОБА_1 неодноразово запевняв ОСОБА_2 про те, що, оскільки він також здійснює продаж взуття (зокрема у Російській Федерації), він співпрацює з усіма німецькими виробниками взуття та має можливість оформити замовлення всього обраного взуття на власну фірму,

а після - поставити товар на територію України.

За результатами переговорів вони домовилися про поставку ОСОБА_1 на територію України взуття німецьких виробників Ara, Caprise, Janashoes, Mars, Wendel, Wortmann та про те, що ОСОБА_5 оформить замовлення на всі обрані ним моделі взуття.

У зв`язку з наведеним, на переконання ОСОБА_2 , між ним та ОСОБА_3 в усній формі був укладений договір поставки взуття. Договір поставки передбачав поставку взуття протягом шести сезонів, а саме:

весна-літо 2014, осінь-зима 2014, весна-літо 2015, осінь-зима 2015, весна-літо 2016, осінь-зима 2016 років. Про ті фірми (юридичні особи), про які розповідав ОСОБА_5 , відомі назви фірм, які перейшли ОСОБА_6 у спадок від батька, а саме: MGS Logistikvermittl Im-und Export GmbH (Логістика Посередництво Імпорт і експорт) та Nata GmbH. У результаті переговорів з ОСОБА_3 за домовленістю з ним були оформлені усі замовлення. Крім того, на бланку замовлення взуття виробника WendelGmbH&Co, KG від 27 серпня 2013 року зазначено його прізвище. До того ж на усіх замовленнях зазначена адреса: м. Київ, або навіть адреса магазину: АДРЕСА_1 . Строк підготовки замовлень, що були оформлені ОСОБА_3 , був встановлений на січень-лютий 2014 року.

У січні 2014 року після отримання електронною поштою від німецьких взуттєвих фабрик повідомлення про те, що частина замовленого взуття готова, він у телефонному режимі повідомив ОСОБА_7 про те, що отримав від німецьких взуттєвих виробників інформацію щодо частини своїх замовлень, а також, що взуття готове і необхідно здійснити оплату за товар у розмірі 23 201, 85 євро згідно зі специфікацією, що була складена ним для ОСОБА_7 , та отримати взуття у товаровиробника.

Пізніше ОСОБА_5 у телефонному режимі у нього попросив його паспортні дані для підготовки письмового договору, обґрунтувавши це тим, що під час оформлення контрактів з німецькими виробниками щодо замовленого ним взуття йому необхідно документально підтвердити кінцеве місце поставки товару (відповідно до замовлень місце поставки - Україна, м. Київ), та дані про замовника товару, який буде здійснювати його продаж кінцевим споживачам. Також ОСОБА_5 повідомив, що найближчим часом приїде у м. Київ для проведення переговорів та обговорення усіх умов співпраці та поставки, про що йшла мова ще під час перебування на міжнародній виставці взуття.

05 лютого 2014 року під час зустрічі, яка відбулася у кафе за адресою: АДРЕСА_2 , у присутності брата відповідача ОСОБА_8 , ОСОБА_5 попросив його підписати договір безпроцентної позики і повідомив, що це необхідно для підтвердження його платоспроможності, оскільки взуття буде вироблятися та поставлятися різними партіями протягом декількох сезонів. Тому йому необхідно надати документ, який свідчить про джерело отримання грошових коштів, а також, з його слів, це обов`язково потрібно йому для складання звітності, пов`язаної з оподаткуванням відповідно до законодавства Німеччини. Крім того, ОСОБА_5 наполягав на нотаріальному оформленні, обґрунтовуючи це тими ж обставинами.

Вчиняючи психологічних тиск на нього, ОСОБА_1 стверджував, що у іншому випадку німецькі взуттєві фабрики не підпишуть з ним контракт, а він залишиться без нового імпортного взуття сезону весна-літо 2014, що суттєво вплине на його підприємницьку діяльність з фінансової точки зору.

Приблизно 10-11 лютого 2014 року ОСОБА_2 , зателефонувавши співробітнику ОСОБА_7 для обговорення умов та строків поставки замовленого взуття (згідно зі специфікацією) на територію України, отримав інформацію про те, що замовлене ним взуття при ввезенні на територію України не буде проходити митного оформлення і все відбуватиметься без сплати ввізного мита та оформлення митних декларацій. Проконсультувавшись зі спеціалістом у галузі права, відповідач був повідомлений про те, що отримання товарів на митній території України без оподаткування митними платежами та без оформлення відповідних декларацій тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством України, у тому числі, й вилучення незаконно отриманого з-за кордону товару. Крім того, контрабанда тягне за собою кримінальну відповідальність. Тому, у середині лютого 2014 року він повідомив ОСОБА_1 , що відмовляється від обумовленої раніше поставки німецького взуття, оскільки умови, за яких ОСОБА_5 планує ввезення товару на митну територію України, не відповідають обумовленим та є порушенням українського законодавства.

На той момент, коли ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_6 про відмову у співпраці, позивач ще не здійснив оплату замовленого ним товару у сумі 23 201, 85 євро німецьким взуттєвим фабрикам. При цьому ОСОБА_5 у телефонній розмові повідомив, що будь-яких зобов`язань між ними не існує, а договір позики та заяву від 05 лютого 2014 року він знищив. У зв`язку з тим, що грошових коштів у лютому 2014 року він не отримував від ОСОБА_7 і фінансових зобов`язань не виникло. Тому відповідач, довірившись людині, яку знав, і підтримував гарні стосунки протягом 10 років з його батьком, та враховуючи те, що претензій зі сторони ОСОБА_7 більше одного року не було, забувся про цю ситуацію і продовжив роботу з тими постачальниками взуття, які мали офіційні представництва в м. Києві і працювали на території України легально.

Знаючи, що йому необхідно буде робити оплату за поставку першої партії імпортного взуття, у січні 2014 року він звернувся до банківської установи Публічне акціонерне товариство «ПроКредит Банк» для отримання кредиту у розмірі 20 000, 00 євро. Після проходження ряду перевірок, зокрема перевірки кредитного комітету банку, укладення договору застави власного авто, як обов`язкової умови отримання кредиту, він отримав кредит у розмірі 250 000, 00 грн (станом на 06 березня 2014 року (день видачі кредиту), що еквівалентно 19 267, 00 євро відповідно до офіційного курсу НБУ).

Від 05 лютого 2014 року ОСОБА_2 особисто більше не зустрічався з ОСОБА_1 та будь-яких фінансових претензій ані усно, ані письмово йому не пред`являв.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір безпроцентної позики, укладений 05 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , удаваним правочином, таким, що приховує договір поставки. Розірвано договір поставки, укладений 05 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що, вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили характер спірних правовідносин та правову норму, яка підлягає застосуванню, та ухвалили оскаржувані рішення на основі неповно з`ясованих обставин справи, зокрема, не встановили спрямованість волі обох сторін на приховування договору поставки, не встановили будь-якої особистої зацікавленості відповідача саме у приховуванні договору поставки, а також не з`ясували, з якою метою сторони бажали приховати укладення договору поставки.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором безвідсоткової позики від 05 лютого 2014 року в розмірі 231 580, 00 євро, що станом на 12 листопада 2017 року становить 7 156 423, 41 грн, 10 % річних від простроченої суми - 23 201, 00 євро за період від 31 травня 2014 року до 31 травня 2015 року в розмірі 2 320, 00 євро, що станом на 12 листопада 2017 року становить 71 694, 02 грн та судовий збір в сумі 8 000, 00 грн, разом - 7 236 117, 43 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним правочином і розірвання договору відмовлено.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідач не надав суду належних та достовірних доказів на підтвердження існування між сторонами домовленості про укладення між ними договору позики з метою приховання договору поставки. Правова природа спірного договору та визначені в договорі істотні умови не суперечать вимогам цивільного законодавства, які регламентують порядок укладення цього виду договорів, а нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 підтверджує той факт, що позичальнику достовірно було відомо про правову природу укладеного договору (саме договору позики) та необхідність повернення отриманих коштів від ОСОБА_7 .

Суд зазначив, що сам факт підписання договору безпроцентної позики не заперечувався відповідачем, а його посилання на те, що укладення спірного договору було лише формальністю задля здійснення поставки продукції, не є підставою вважати, що між сторонами погоджено необхідність укладення договору позики задля приховання вчиненого договору поставки, враховуючи різну правову природу цих правочинів.

Враховуючи, що кожна із сторін в момент укладення спірного договору розуміла умови правочину, його правові наслідки, про що міститься відмітка у спірному договорі, укладеному між сторонами, беручи до уваги, що удаваність спірного договору не була встановлена судом, суд дійшов висновку про недоведеність факту удаваності спірного правочину, у зв`язку з чим підстави для задоволення зустрічного позову не встановив.

Водночас суд першої інстанції встановив, що за захистом свого порушеного права щодо повернення позики ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про розірвання договору позики та стягнення грошових коштів 18 травня 2015 року. Позивачем пред`явлені позовні вимоги в частині стягнення всієї суми позики, тобто достроково, до моменту закінчення строку дії спірного договору, в той час як станом на день подання позову строк повернення всієї суми позики не настав (05 лютого 2017 року), що, в свою чергу, не може свідчити про наявність на той час істотності порушення зобов`язання. Станом на момент ухвалення рішення судом строк повернення позики сплинув, а тому з врахуванням сукупності таких фактів у суду відсутні підстави для розірвання договору безпроцентної позики.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 08 травня 2019 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києві від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує касаційну скаргу порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

ОСОБА_2 зазначає, що:

- суди не врахували відсутність доказів, які б підтверджували передачу ОСОБА_1 грошових коштів (позики);

- передача грошових коштів особою-нерезидентом особі-резиденту у позику можлива лише в безготівковій формі та через уповноважений банк;

- договір позики з нерезидентом підлягає реєстрації у Національному банку України;

- позивач не надав доказів походження та наявності грошових коштів у розмірі 231 850, 85 євро на території України, що спростовує факт передачі грошових коштів заявнику;

- суд першої інстанції здійснював допит свідка, який був присутній під час зустрічі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у м. Києві ІНФОРМАЦІЯ_2 , який повідомив суду, що грошові кошти ОСОБА_1 не передавалися, сторони не домовлялися про укладення договору позики та уклали договір поставки;

- суд дійшов помилкового висновку, що письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику;

- заява ОСОБА_2 від 05 лютого 2014 року не має характеру правочину та/або розписки, що підтверджує факт отримання грошових коштів. Засвідчуючи заяву, нотаріус не посвідчує факти, викладені у ній, а лише підтверджує справжність підпису, зробленого певною особою;

- суди неправильно застосували до спірних правовідносин правила статті 1048 ЦК України щодо безпроцентності договору, не врахувавши, що відповідно до суми позики такий договір мав бути процентним, а тому його безпроцентність підтверджує удаваність цього правочину;

- незважаючи на ухвалу суду першої інстанції від 13 листопада 2017 року, ОСОБА_1 не з`явився до суду для надання особистих пояснень. При цьому суд відмовив у повторному виклику позивача;

- апеляційний суд усупереч положенням статей 174, 178 ЦПК України долучив до матеріалів справи письмові пояснення представника ОСОБА_1 без доказів направлення цих пояснень іншим учасникам справи;

- суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотань заявника про виклик свідків, витребування доказів;

- суди, розподіляючи судові витрати у справі, не врахували, що заявник є особою з інвалідністю ІІ групи, до матеріалів справи долучалася копія довідки до акта огляду МСЕК від 12 червня 2017 року та копія пенсійного посвідчення від 19 вересня 2017 року, серії НОМЕР_1 , а тому він звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»;

- реєстрація/нереєстрація ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця не може впливати на факт укладення між сторонами договору поставки;

- складення замовлення взуття, рахунків-фактур та інвойсів на ім`я компанії Nata GmbH, яка належить ОСОБА_1 , підтверджує його намір здійснювати постачання товару за адресами ОСОБА_2 в Україні, зазначеними в замовленнях, інвойсах;

- факти укладення договору поставки та удаваності договору безпроцентної позики підтверджуються зібраними у справі доказами.

21 травня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду заяву по суті справи, у якій наголошує на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій не виконали вимоги Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також безпідставно відхилили клопотання заявника про виклик позивача для надання особистих пояснень у справі для з`ясування фактичних обставин справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 11 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києві від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року.

ОСОБА_2 25 листопада 2020 року звернувся до Верховного Суду із клопотанням про залишення без розгляду відзиву ОСОБА_7 .

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року відмовлено. Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року залишено без розгляду.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою від 13 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 05 лютого 2014 року між громадянином Федеративної Республіки Німеччина ОСОБА_1 та особою-резидентом України ОСОБА_2 укладено договір безпроцентної позики, за умовами якого позикодавець ОСОБА_1 передав у власність позичальника ОСОБА_2 , а той прийняв у власність суму грошових коштів у розмірі 231 580, 85 євро, з яких суму грошей в розмірі 23 201, 85 євро позичальник зобов`язувався повернути позикодавцю не пізніше 31 травня 2014 року, а суму в розмірі 208 379, 00 євро - не пізніше 05 лютого 2017 року. За умовами договору позичальник прийняв у власність грошові кошти не в інтересах сім`ї, а для використання за своїм розсудом в особистих інтересах.

Згідно з пунктами 2, 3 договору безпроцентної позики грошові кошти у розмірі 231 580, 85 євро на момент укладення цього договору отримані позичальником до підписання цього договору. Повернення грошових коштів мало бути проведено готівкою в місті Києві.

На підтвердження укладеного договору безпроцентної позики ОСОБА_2 склав заяву, відповідно до змісту якої він, діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлений з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, цією заявою підтвердив, що згідно з договором безпроцентної позики, укладеним в простій письмовій формі 05 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_1 , ним, ОСОБА_2 , 05 лютого 2014 року отримано від ОСОБА_1 суму позики в розмірі 231 580, 85 євро. ОСОБА_2 підтвердив свої зобов`язання за цим договором з повернення грошових коштів у встановлені строки та розмірі.

Заява посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. та зареєстровано в реєстрі за № 574.

Суди встановили, що ОСОБА_2 не повернув отримані від позивача за первісним позовом кошти у загальному розмірі 231 580, 00 євро в обумовлений в договорі строк.

Позивач нарахував до сплати ОСОБА_2 суми процентів за прострочення сплати позики у розмірі 2 320, 00 євро за період з 31 травня 2014 року (день повернення першої частини позики) до 31 травня 2015 року, яка відповідно до ставки НБУ (1 євро = 30, 90 грн) на 12 листопада 2017 року становить 71 694, 02 грн.

ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, який здійснює торговельну діяльність; орендував два приміщення, одне з яких за адресою: АДРЕСА_3 .

Суди встановили, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець або має право здійснювати на території України підприємницьку діяльність.

Посилання ОСОБА_2 на наявність підтвердження замовлення, даних про готовність товару, замовленого ОСОБА_2 , станом на 01 лютого 2014 року для погодження оплати цього товару - взуття німецьких виробників, специфікації товару, переписки з німецькими виробниками, зокрема, на фабриках концерну Wortmann, попередні пропозиції на сезон весна-літо 2014 року, інвойси, використання у більшості цих документів клієнтського номера фірми-замовника у цьому концерні - 00307, наявність в більшості інвойсів зазначення фірми Наta GmbH, на переконання судів, не свідчить про те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 05 лютого 2014 року укладений договір поставки.

Заявляючи про удаваність договору позики, який укладено з метою приховати договір поставки, позивач за зустрічним позовом не навів та не обґрунтував змісту тих істотних умов договору поставки, які мали бути виражені у такому прихованому ними договорі.

Наявність даних з торгового реєстру юридичних осіб Федеративної Республіки Німеччина, про те, що ОСОБА_1 є особою, що уповноважена представляти компанію Наta GmbH від 29 квітня 2013 року, що здійснює оптову і роздрібну торгівлю, особливо текстильної продукції та автомобільних запчастин, тощо, за висновками судів не свідчить про укладення між сторонами договору поставки.

Оцінка аргументів касаційної скарги

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що, заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 стверджував, що між сторонами спору насправді укладено договір поставки, а договір позики є удаваним.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки у сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме певний правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей (інший) правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Позивач, пред`являючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його переконання, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, яка спрямована на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення правочину, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , виходили із того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договорів, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оскільки у визначені договором позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у позивача були підстави для звернення до суду з позовом про захист своїх прав. Договір безпроцентної позики, укладений між сторонами, містить зобов`язання про їх повернення у певний строк. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильних висновків про укладення договору позики, а також встановили всі його істотні умови.

Позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, оскільки судом встановлено наявність між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики не спростована, факт отримання грошей підтверджений належними доказами у справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), досліджуючи питання змісту умов договору про передачу грошових коштів та правової природи подібного за змістом пункту договору, дійшла таких висновків:

«7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом.

7.26. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України.

7.27. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

7.28. Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою.[…]

7.34. Водночас відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

7.35. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.

7.36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір».

У зв`язку з наведеним, враховуючи, що умовами договору безпроцентної позики встановлено, що на момент укладення цього договору позичальник отримав грошові кошти, Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги в цій частині. При цьому недотримання правил валютного регулювання між резидентами та нерезидентами України не впливає на чинність договору позики, заявник не просив визнати з цих підстав недійсним договір. Саме під час розгляду справи у суді першої інстанції заявник мав доводити недійсність договору позики. Наведення нових підстав позову під час перегляду справи у касаційному порядку чинний процесуальний закон не передбачає, а тому такі доводи не можуть бути підставою для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України. При цьому заявник не наводив таких заперечень і на позов ОСОБА_9 , а тому суд касаційної інстанції не може оцінювати нові міркування на стадії касаційного розгляду, яким не могла бути надана оцінка судами першої та апеляційної інстанцій з огляду на незазначення таких мотивів заявником під час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Частинами першою, другою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

У абзаці 2 частини першої статті 218 ЦК України визначено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Аналогічні положення містяться й у статті 1051 ЦК України, згідно з якою позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Обґрунтовуючи позов, позивач посилався на те, що грошові кошти за оспорюваним договором позики він в дійсності не отримував, що підтверджується, на його переконання, у тому числі показаннями свідка.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Зазначене свідчить, що показання свідків не можуть бути допустимими доказами безгрошовості позики, інших доказів (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису тощо), які можуть підтвердити ці обставини, відповідачем не надано.

Зміст письмових доказів належним чином оцінений судами першої та апеляційної інстанцій, внаслідок чого встановлено, що вони не підтверджують та не доводять удаваності договору позики.

Факт підписання оспорюваного договору позики сторонами не оспорюється, а тому у силу вимог статті 82 ЦПК України не потребує доказування.

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, установили, що укладений сторонами у письмовій формі договір позики є не лише підтвердженням факту укладення договору, а й доказом передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, направляючи справу на новий розгляд, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суди не встановили спрямованість волі обох сторін на приховування договору поставки, не встановили будь-якої особистої зацікавленості відповідача саме у приховуванні договору поставки, а також не з`ясували, з якою метою сторони бажали приховати укладення договору поставки.

Під час нового розгляду справи суди встановили, що відповідач не довів, що, укладаючи договір позики, обидві сторони мали намір приховати інший правочин - договір поставки, також відповідач не обґрунтував та не довів будь-якої особистої зацікавленості саме у приховуванні договору поставки, а також не довів мети сторін приховати укладення договору поставки, а тому суди зробили обґрунтовані висновки про відповідність цього договору вимогам ЦК України та відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 .

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що між сторонами укладений договір безпроцентної позики свідчить про удаваність правочину, також відхилені Верховним Судом, оскільки невідповідність договору вимогам частини другої статті 1048 ЦК України не свідчить про те, що фактично між сторонами не могли виникнути правовідносини з договору безпроцентної позики. Сам факт безпроцентності позики не підтверджує факт укладення між сторонами договору поставки.

Доводи касаційної скарги щодо неправильної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій доказів удаваності правочину фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Наведені доводи касаційної скарги про те, що суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, Верховний Суд відхиляє, оскільки заявник не довів, що витребування цих доказів має істотне значення для правильного вирішення спору по суті, не зазначив, які обставини могли бути підтверджені витребуваними доказами тощо. Заявник не довів, що відмова у задоволенні клопотання про витребування доказів, повторний виклик позивача для надання особистих пояснень унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому такі доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

Не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції по суті спору доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права в частині долучення до матеріалів справи пояснень ОСОБА_1 без доказів направлення цих пояснень іншим учасникам справи.

Щодо розподілу судами першої та апеляційної інстанцій судових витрат

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Заперечуючи проти здійсненого розподілу судових витрат, ОСОБА_2 зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що він є особою з інвалідністю ІІ групи, докази чого наявні у матеріалах справи, а тому він звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Таким чином, оскільки ОСОБА_2 звільнений від сплати судового збору відповідно до закону, докази чого були наявні у матеріалах справи на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, то судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи, підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У зв`язку з наведеним рішення суду першої інстанції, залишене без змін апеляційний судом, підлягає зміні в частині розподілу судових витрат з підстав, наведених у цій постанові.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вирішення питання про поновлення виконання (дії) оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2020 року зупинено виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Зробивши висновок про часткове задоволення касаційної скарги, зміну оскаржуваних судових рішень в частині розподілу судових витрат, а в іншій частині - про залишення цих рішень без змін, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює їх виконання у незмінених та нескасованих частинах.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року в частині розподілу судових витрат змінити.

Понесені ОСОБА_1 судові витрати у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції у розмірі 8 000, 00 грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року у нескасованих та незмінених частинах.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С. О. Погрібний

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко