Дата документу 06.07.2021 Справа № 336/3604/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Є.У.№ 336/3604/20                                        Головуючий у 1 інстанції: Жупанова І.Б.

№ 22-ц/807/1658/21                                                Суддя-доповідач: Крилова О.В.

ПОСТАНОВА

               ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 липня 2021 року        м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого:                Крилової О.В.

суддів:                Кухаря С.В.

                       Полякова О.З.

секретар:                Бєлова А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної казначейської служби України та Запорізької обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, треті особи, що не заявляють самостійних вимог – Запорізької обласної прокуратури, Запорізької місцевої прокуратури № 1 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконним рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно – розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури та суду,

ВСТАНОВИВ

В липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, треті особи, що не заявляють самостійних вимог – Запорізької обласної прокуратури, Запорізької місцевої прокуратури № 1 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконним рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно – розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури та суду.

В обґрунтування позову зазначав, що 06.06.2017 йому було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, за ч. 1 ст. 367 КК України, а 23.06.2017 було повідомлено про зміну раніше повідомленої підозри у вчиненні кримінального правопорушення на ч. 1 ст. 366 КК України, ч. 3 ст. 191 КК України.

30.06.2017 йому було вручено обвинувальний акт у кримінальному провадженні за ч. 1 ст. 366 КК України, ч. 3 ст. 191 КК України.

12.02.2020 вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя у справі № 336/3699/17  ОСОБА_1 за обвинуваченням у вчинені злочинів, що передбачені ч. 1 ст. 366 КК України, ч. 3 ст. 191 КК України було виправдано через недоведеність його винуватості.

З посиланням на ст. 55, 56 Конституції України, ст. 1176 ЦК України, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон), просить відшкодувати йому моральну і майнову шкоду, спричинену незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.

Позовні вимоги обґрунтовує наступним.

Моральна шкода йому завдана тривалим перебуванням під слідством та судом та полягає у тому, що честь і гідність Позивача були принижені, а ділова репутація спаплюжена; він жив у постійному страху за своє майбутнє оскільки очікував, що буде засуджений за діяння, якого не скоював; він зазнав труднощів у спілкуванні і стосунках з оточуючими людьми; весь час перебування під слідством був вимушений докладати додаткових і тривалих зусиль для організації свого життя, що завдало значної моральної шкоди; нервові хвилювання та постійний стрес руйнували його душевний спокій.

При визначенні розміру спричиненої йому моральної шкоди він виходив з того, що розмір моральної шкоди з урахуванням обставин справи є більшим за мінімальний розмір, визначений Законом.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, що діють на час розгляду справи, але просить суд про його збільшення, враховуючи висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду, зокрема у Постанові від 04.12.2019 у справі № 468/901/17-ц, в якій суд дійшов висновку, що суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування.

Зазначає, що такий висновок суду відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04.06.2018 у справі № 489/2492/17 (провадження № 61-8890св18), від 13.06.2018 у справі № 464/6863/16 (провадження № 61-10293св18), від 21.06.2018 у справі № 205/119/17 (провадження № 61-24700св18), від 25.07.2018 у справі № 607/14493/16-ц (провадження № 61-12051св18), від 19.09.2018 у справі № 534/955/17 (провадження № 61-22539св18).

Позивач зазначає, що має вищу освіту за спеціальністю «Промислове і цивільне будівництво» з кваліфікацією інженера-будівельника, до отримання повідомлення про підозру працював за освітою та обіймав посаду начальника відділу капітального будівництва у Казенному підприємстві «Науково-виробничий комплекс «Іскра», де за 2016 отримав дохід у розмірі 257 650,99 грн.

У квітні він був змушений звільнитися у зв`язку із небажанням керівництва продовжувати трудові правовідносини з особою, яку вони вважають винною у вчиненні злочину.

За березень-квітень 2017 йому була нарахована заробітна плата у розмірі 45 268,40 грн., що у середньому за місяць складає: 45 268,40 грн. : 2 місяці = 22 634,20 грн.

Під час перебування під слідством він не міг знайти роботу за своєю професією на керівні посади, які відповідають його кваліфікації та досвіду роботи, оскільки роботодавці відмовлялись приймати особу, що підозрюється у кримінально карному діянні.

Втрата стабільного заробітку значно вплинула на його моральний та матеріальний стан, оскільки доходів, які він отримував під час слідства, ледве вистачало на утримання членів його сім`ї: дружини - ОСОБА_2 , яка знаходиться у відпустці по догляду за дитиною у віці до трьох років з 24.11.2017 по 21.03.2020; неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; матері - ОСОБА_5 , яка є пенсіонером та отримує мінімальний розмір пенсії.

Вважає, що завдана йому моральна шкода у середньому складає 20 000,00 гривень на місяць, а з врахуванням того, що він перебував під слідством та судом з 06.06.2017 по 12.02.2020 (день ухвалення виправдувального вироку) протягом 32 місяців, моральна шкода, завдана йому за весь час перебування під слідством та судом дорівнює 640 000,00 грн.

Майнова шкода складається з сум, сплачених ним у зв`язку з наданням йому професійної правової допомоги адвоката за договором з адвокатом про надання правової допомоги від 24.03.2017, відповідно до якого вартість замовлених послуг склала:

-за юридичний супровід у період з 24.03.2017 по 05.07.2017 у сумі 25 000 грн.;

-за юридичний супровід у період з 10.07.2017 по 03.04.2019 у сумі 30 000 грн.;

-за юридичний супровід у період з 05.06.2019 по 12.12.2019 у сумі 24 500 грн.;

-за юридичний супровід у період з 01.04.2020 по 18.05.2020 у сумі 7 000 грн.

Загалом вартість наданої правової допомоги адвокатом Позивачу у період з 24.03.2017 по 18.05.2020 становить: 25 000 грн. + 30 000 грн. + 24 500 грн. + 7 000 грн. = 86 500 грн.

Посилаючись на зазначені обставини просив суд, стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на свою користь матеріальну шкоду в сумі 86 500,00 грн. та моральну шкоду в сумі 640 000,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 січня 2021 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України (ЄДРПОУ 37567646, м. Київ, вул. Бастіонна, 6) за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 майнову шкоду в сумі 70 500,00 (сімдесят тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок, та моральну шкоду в сумі 212 400,00 (двісті дванадцять тисяч чотириста) гривен 00 копійок.

Не погоджуючись з рішенням суду, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Також апеляційну скаргу подала Запорізька обласна прокуратура, яка не погоджується з судовим рішенням в частині в частині стягнення витрат на правову допомогу.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Заперечуючи проти судового рішення, Державна казначейська служба України, яку залучено до участі у справі в якості відповідача, зазначали про те, що не в змозі в повній мірі використати права учасника судового процесу, оскільки згідно зі своїми функціональними обов`язками не є учасником спірних відносин і не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а, відтак, відповідачами по цій цивільній справі мають бути органи досудового розслідування та прокуратури, вважає, що повивачем невірно визначено коло відповідачів по справі.

Такі посилання не є переконливими з огляду на те, що прокуратура залучена до участі справі, обізнана щодо вимог позивача про відшкодування та погодилася з судовим рішенням в частині відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями правоохоронних органів.

Також цей апелянт посилався на те, що позивачем не зазначено, у чому конкретно полягали страждання (фізичні, душевні або психічні, не досліджено характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо). Суттєві моральні страждання, про які позивач зазначає у позовній заяві, (порушення нормальних життєвих зв`язків, стосунків з людьми) є лише його припущенням, оскільки підтверджуючих доказів за нормою статті 81 Цивільного кодексу України позивачем не надано.

Судова колегія вважає, що такі твердження не є переконливими як і твердження про те, що позивачем не доведено вимоги про стягнення матеріальної шкоди, він не реалізував своє право передбачене ст. 12 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04.03.1996 № 6/5/3/41, за яким мав звернутися спочатку до відповідних органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, і які мли винести постанову (ухвалу). Оскільки позивачем не дотримано порядку відшкодування матеріальної шкоди, передбаченого Законом України, позивач не звертався до відповідних державних органів для визначення розміру матеріальної шкоди, підстави для задоволення вимог позивача щодо її відшкодування на думку державної казначейської служби, відсутні.

Прокурор не оспорюючи рішення в частині розміру та підстав стягнення моральної шкоди посилається лише на безпідставність стягення витрат на правову допомогу.

З матеріалів справи вбачається, що у кримінальному провадженні № 12017080080001830 від 11.05.2017, ОСОБА_1 06.06.2017 повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 367 КК України, 23.06.2017 повідомлено про зміну раніше повідомленої підозри за ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 191 КК України.

Запобіжний захід під час досудового розслідування ОСОБА_1 не обирався.

За результатами досудового розслідування відносно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 191 КК України складено обвинувальний акт, який 30.06.2017 направлено до суду для розгляду по суті.

Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12.02.2020 ОСОБА_1 виправдано за ч. 3 ст. 191, ч. 1 ст. 366 КК України у зв`язку з недоведеністю його вини у вчиненні кримінального правопорушення.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 18.05.2020 апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вищевказаний вирок - без змін. Судове рішення набуло законної сили 18.05.2020.

Судом першої інстанції було враховано, що виправдувальний вирок суду набув законної сили 18.05.2020, отже з цього часу ОСОБА_1 остаточно реабілітований і набув право на відшкодування йому майнової і моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон № 266/94-ВР), про що йому було роз`яснено повідомленням Шевченківського районного суду від 04.06.2020 з зазначенням протягом якого строку і куди він має право звернутися, і з якою саме вимогою, зокрема до Шевченківського районного суду, як суду першої інстанції, яким ухвалений виправдувальний вирок, протягом шести місяців.

З метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон № 266/94-ВР, Позивач 13.07.2020 звернувся в суд з позовом до Відповідача, просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.

Як зазначив суд першої інстанції, ,законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Статтею 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства, в числі інших, справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає що посилання відповідача на те, що позивач, який був незаконно притягнутий до кримінальної відповідальності, має доводити розмір моральної шкоди, надаючи при цьому докази, а також на те, що він мав дотримуватися досудового порядку стягнення майнових витрат суперечить праву на справедливий суд.

Так, згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції).

Так у справі «Delcourt v. Belgium» Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світі розуміння Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало меті та призначенню цього положення.

Водночас у справі «Bellet v. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу до суду наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективний, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду («Perez de Raela Cavaniles v. Spain», «Beles and others v. the Czech Republic», «RTBF v. Belgium»).

Також згідно рішення Європейського суду з прав людини не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (Рішення суду з прав людини Жоффр де ля Прадель проти Франції).

У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавляє заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Тому судді повинні уникати надмірного формалізму відмовляти у захисті з вимаганням вжиття заходів досудового врегулювання спору тощо.

Суд першої інстанції акцентував увагу на тому, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 у справі № 522/1021/16-ц дійшла висновків, що оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.

Отже, суд першої інстанції правомірно вважав законним звернення позивача за захистом свого права до суду саме з позовною заявою в порядку цивільного судочинства, а доводи Відповідача стосовно того, що звернення Позивача з позовом про відшкодування майнової шкоди безпосередньо до суду здійснено в порушення порядку, встановленого Законом № 266/94-ВР, вважав безпідставними.

Суд першої інстанції проаналізував законодавстов, чинне у сфері досліджуваних правовідносин та правильно виходив з того, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Суд першої інстанції також. обґрунтовано з посиланням на матеріали справи та фактичні обставини дійшов висновку про часткове задоволення позову про стягнення майнової шкоди в сумі 70 500,00 грн., виходячи того, що договором про надання правової допомоги від 24 березня 2017 підтверджено, що з адвокатом Вишняковою І.О. Позивачем укладено договір про надання правової допомоги, розмір оплати та порядок розрахунків за яким визначається Сторонами в додатках до нього.

Судом першої інстанції при визначенні загальної суми вартості юридичних послуг, сплачених Позивачем, були враховані суми, які утворюють фактичний підсумок їх загальної вартості у відповідності до Актів виконаних робіт № 1,2,3,4, що дорівнює загальну суму 70 500 грн. (21 500+30 000+11 000+ 8 000).

Посилання прокурора в апеляційній скарзі на безпідставність стягнення цих витрат спростовуються матеріалами справи та фактичними обставинами справи, з яких вбачається, що кримінальна справа тривалий час перебувала в провадженні, враховується складність справи тощо, а відтак витрати на правничу допомогу не є завищеними.

Тож суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.

Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог .

Доводи скарги та матеріали справи не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були  допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України та апеляційну скаргу Запорізької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 січня 2021 року по цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 12 липня 2021 р.

Головуючий                                                                О.В. Крилова

Судді:                                                                        С.В. Кухар

       О.З. Поляков