Постанова

Іменем України

28 липня 2021 року

м. Київ

справа № 2-2795/09

провадження № 61-155св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма «Вест»,

третя особа - ОСОБА_3 ,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Пацалюк Альоною Валеріївною, та касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану адвокатом Майоровою Вітою Василівною, на постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма «Вест», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання майнового права на отримання в натурі об`єкту будівництва,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма «Вест» (далі - ТОВ НВФ «Вест») про визнання майнового права на отримання в натурі об`єкту будівництва.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що між нею та ТОВ НВФ «Вест» укладено договір від 10 січня 2003 року АДРЕСА_4 про інвестування будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , відповідно до вказаного договору вона є інвестором вказаної квартири та повністю внесла кошти на її будівництво.

Однак, відповідачем порушуються умови договору щодо введення будинку в експлуатацію. Оскільки квартира не передана у власність інвестора, вважала, що порушені її майнові права на об`єкт інвестування.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею майнове право на отримання в натурі двокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 листопада 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 майнове (речове) право на отримання в натурі двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , відповідно до інвестиційного договору від 10 січня 2003 року АДРЕСА_4.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач виконав свої обов`язки за договором шляхом сплати 100 % суми інвестиційного внеску, яка становить 143 560,20 грн, натомість відповідачем позовні вимоги не оспорюються, а тому в позивача з моменту виконання зобов`язання щодо сплати вартості об`єкта інвестування виникли майнові права на цей об`єкт.

Не погоджуючись з судовим рішенням, 13 квітня 2020 року ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу.

До участі в судовому процесі залучено правонаступника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та третю особу - ОСОБА_3 .

Постановою Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 листопада 2009 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що майнове право - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Аналогічні висновки Верховного Суду України викладені у постановах від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16. Доказів невизнання відповідачем права позивача на набуття майна у власність після введення будинку в експлуатацію матеріали справи не містять.

Разом з тим, пред`являючи позов до ТОВ НВФ «Вест» визнання майнового права на отримання в натурі об`єкту будівництва, позивач неправильно визначив суб`єктний склад сторін у цій справі, оскільки визнанням майнових прав на спірну квартиру безпосередньо зачіпаються права та інтереси ОСОБА_4 , проте під час розгляду справи у суді першої інстанції питання щодо залучення ОСОБА_4 як співвідповідача до участі в справі ОСОБА_1 не було порушено. Встановивши вказані обставини, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги в частині скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 листопада 2009 року, оскільки інвестором квартири АДРЕСА_4 на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 71,96 кв. м, є також ОСОБА_4 , який не брав участі у справі.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У січні 2021 року ОСОБА_2 через адвоката Пацалюк А. В., подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У січні 2021 року ОСОБА_3 через адвоката Майорову В. В., подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мотивовані тим, що суд апеляційної інстанції мав підстави для відступлення правових висновків викладених у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16, оскільки ними унеможливлено захист невизнаного та оспорюваного (а не лише порушеного) права, що є об`єктами цивільного права й зазначене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи, що ОСОБА_1 повністю внесла кошти інвестиційного внеску за нерухоме майно, будівництво житлового будинку не закінчено, його не введено до експлуатації відповідачем, який розпочав процедуру припинення юридичною особи, тому заявники вважають, що обраний позивачем спосіб судового захисту є ефективним. Такий висновок викладений в ухвалі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц.

Пред`являючи позов до ТОВ НВФ «Вест» про визнання майнового права на отримання в натурі об`єкта будівництва, ОСОБА_1 не знала і не могла знати, що крім неї, між відповідачем та іншою особою був укладений інвестиційний договір на той же об`єкт будівництва, а отже суб`єктний склад сторін у цій справі був визначений правильно.

Крім того, ОСОБА_4 не доведено факт того, що він є інвестором будівництва, який виконав в повному обсязі свої зобов`язання, згідно умов договору інвестування будівництва, на відміну від ОСОБА_1 , яка як інвестор виконала свої зобов`язання, згідно з умовами договору АДРЕСА_4.

Водночас, заявники посилаються на те, що позиція Верховного Суду у подібних правовідносинах відсутня.

Разом з тим, у заявників виникає сумнів щодо дійсності договору інвестування будівництва житла від 04 жовтня 2002 року за АДРЕСА_5 укладений між ОСОБА_4 , ТОВ НВФ «Вест» та Акціонерним товариством «Кредит Банк» (далі - АТ «Кредит Банк») який стосувався об`єкту інвестування, а саме квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 72,96 кв. м, вартість якої складала 153 216 грн.

Апеляційним судом не було наданої належної правової оцінки та взагалі проігноровано відсутність доказів, щодо фінансування ОСОБА_4 об`єкту будівництва житла. Крім того, суд необґрунтовано відхилив клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про витребування доказів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_4 через адвоката Перетятька О. В., подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на те, що ставши інвестором будівництва квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору інвестування будівництва житла від 04 жовтня 2002 року за АДРЕСА_5, ОСОБА_4 є єдиним інвестором вищезазначеної квартири, а укладання договору інвестування будівництва між ОСОБА_1 та ТОВ НВФ «Вест» від 10 січня 2003 року є порушенням вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_4 , як інвестора будівництва квартири АДРЕСА_1 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали ізСвятошинського районного суду м. Києва.

11 березня 2021 року справа № 2-2795/09 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 30 травня 2019 року.

До участі в судовому процесі залучено правонаступника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та третю особу - ОСОБА_3

10 січня 2003 року між ТОВ НВФ «Вест» та ОСОБА_1 укладено інвестиційний договір АДРЕСА_4 на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 71,96 кв. м.

Відповідно до пункту 1.3 інвестиційного договору, ТОВ НВФ «Вест» після закінчення будівництва у другому кварталі 2004 року та здачі будинку Державній комісії по прийомці будинків в експлуатацію, передає Інвестору вказану у пункті 1.2.1. квартиру, за умови сплати інвестором повної вартості квартири, що є предметом договору.

Разом з тим, судом встановлено, що 04 жовтня 2002 року між ОСОБА_4 , ТОВ НВФ «Вест» та АТ «Кредит Банк» був укладений договір інвестування будівництва житла за АДРЕСА_5 за яким він, як інвестор інвестував свої кошти у розмірі 153 216 грн, що становить вартість будівництва об`єкту інвестування - двокімнатної квартири за АДРЕСА_6 , та визначена договором інвестування будівництва житла від 04 жовтня 2002 року АДРЕСА_5.

Відповідно до пункту 2.1.1. договору інвестування будівництва житла від 04 жовтня 2002 року за АДРЕСА_5, ТОВ НВФ «Вест» (забудовник) зобов`язався побудувати ОСОБА_4 (клієнт) об`єкт інвестування за його кошти на протязі 24 місяців з моменту підписання договору об`єкту інвестування та після прийому будинку Державною приймальною комісією і повної оплати передати ОСОБА_4 , як інвестору будівництва вищезазначену квартиру АДРЕСА_6 .

11 листопада 2002 року між вищезазначеними сторонами була укладена додаткова угода до договору інвестування будівництва житла за № 1, згідно до якої пункт 1 договору викладено в редакції, за якою ОСОБА_4 (клієнт) передає, а ТОВ НВФ «Вест» (забудовник) приймає замовлення побудувати квартиру з усіма тими ж параметрами, окрім одного, а саме зміни номеру квартири з 422 на 421.

Відповідно до додатку № 1 до договору інвестування будівництва житла від 04 жовтня 2002 року АДРЕСА_5 ОСОБА_4 спочатку вніс 100 000 грн вартості інвестування для будівництва квартири АДРЕСА_1 , а в подальшому виплатив всю вартість вказаної у договорі квартири АДРЕСА_1 всього у розмірі 153 216 грн, що підтверджується довідкою ТОВ НВФ «Вест» про 100 % оплату інвестиційного внеску від 30 вересня 2003 року та укладений 30 вересня 2003 року між ОСОБА_4 і ТОВ НВФ «Вест» акт приймання- передачі квартири АДРЕСА_1 , яким вона була передана ОСОБА_4 .

Згідно з розпорядженням Ленінградської районної державної адміністрації м. Києва від 04 вересня 2001 року № 1636 житловому комплексу присвоєно поштову адресу - АДРЕСА_1 корпуси А, Б, В, Г.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 190 ЦК України визначено, що майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Майнові права на нерухомість, що є об`єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об`єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Зазначені правові висновки викладені Верховним Судом України у постановах від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16.

Суд апеляційної інстанції встановив, що докази невизнання відповідачем права позивача на набуття майна у власність після введення будинку в експлуатацію в матеріалах справи відсутні.

Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зробила правовий висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у даній справі позивач пред`явив позов до ТОВ НВФ «Вест», проте під час розгляду справи в суді першої інстанції питання щодо залучення ОСОБА_4 , як співвідповідача до участі у даній справі не було вирішено.

У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи підтверджують, що спір у ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , виник з ТОВ НВФ «Вест» та ОСОБА_4 щодо майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 . Отже, як наслідок належними відповідачами у даній справі є ТОВ НВФ «Вест» та ОСОБА_4 . Позивач позовних вимог до ОСОБА_4 не пред`являв, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача в суді першої інстанції не заявляв, тому апеляційний суд правильно дійшов висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання майнових прав на спірну квартиру внаслідок неналежного складу співвідповідачів.

Висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі № 2-3255/2008, від 26 травня 2021 року у справі № 463/5828/15-ц та підстав для відступу від таких висновків колегія суддів не вбачає.

Посилання в касаційних скаргах на висновки викладені в ухвалі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цій справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Таким чином доводи касаційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Пацалюк Альоною Валеріївною, та касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану адвокатом Майоровою Вітою Василівною, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко

В. С. Висоцька

А. І. Грушицький