П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  120/1501/21-а

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Жданкіна Н.В.

Суддя-доповідач -  Франовська К.С.   

29 липня 2021 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:  Франовської К.С.

суддів:  Боровицького О. А.  Матохнюка Д.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини 2269 Національної гвардії України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини 2269 Національної гвардії України про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини 2269 Національної гвардії України з наступними вимогами :

- визнати протиправними дії (бездіяльність) Військової частини 2269 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.

- зобов`язати Військову частину 2269 Національної гвардії України нарахування та виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, в розмірі в сумі 13 225,00 грн.

Ухвалою від 26 лютого 2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 12 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправними дії (бездіяльність) Військової частини 2269 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.

Зобов`язано Військову частину 2269 Національної гвардії України прийняти рішення щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Із таким судовим рішенням не погодився відповідач - Військова частина 2269 Національної гвардії України та подав апеляційну скаргу. Вважає рішення постановленим з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального права. Зокрема зазначає, що матеріальна допомога військовослужбовцям є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців, яка виплачується в межах асигнувань у відповідності до наявного фонду грошового забезпечення, з урахуванням конкретних обставин, які командир військової частини оцінює на власний розсуд в межах наданих повноважень за принципом дискреції.

Звертає скаржник увагу також і на те, що ОСОБА_1 , при зверненні до суду з цим позовом, пропустив строк позовної давності.

З огляду на викладене, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наголошує, що судом першої інстанції правильно встановлено та досліджено усі обставини справи, в результаті чого прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Відповідно до приписів ч.4 ст.229 КАС України якщо згідно положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Судом встановлено, що позивач проходив військову службу у військовій частині 2269 Національної гвардії України.

Наказом командира військової частини 2269 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 01.04.2020 за №70, прапорщика ОСОБА_1 , звільненого відповідно до підпункту "а" пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" з військової служби у запас наказом командувача Національної гвардії України по особовому складу від 20.02.2020 за №33 о/с у зв`язку із закінченням строку контракту з правом носіння військової форми одягу, з 01.04.2020 знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків військової частини.

Як вбачається з витягу з наказу командира військової частини А2399 (по стройовій частині) від 01.04.2020 №70 матеріальну допомогу для вирішення соціально - побутових питань за 2020 рік позивач не отримував.

З матеріалів справи вбачається, що перебуваючи на військовій службі 02.03.2020 позивач подав командиру військової частини 2269 Національної гвардії України рапорт, в якому просив виплатити йому матеріальну допомогу для вирішення соціально - побутових питань за 2020 рік у зв`язку хворобою (а.с. 11).

До рапорту позивачем було додано копію виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого (а.с. 12).

З пояснень позивача, зазначених у позовній заяві, вбачається, що жодної відповіді на свій рапорт від 02.03.2020 він не отримував.

Вважаючи протиправними дії (бездіяльність) відповідача щодо не нарахування та невиплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік в розмірі місячного грошового забезпечення, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Задовольняючи адміністративний позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що матеріальна допомога надається на підставі рапорту в кожному конкретному випадку. Рішення комісії оформлюється протоколом, який затверджується командиром військової частини, і разом з рапортами військовослужбовців передається до фінансового підрозділу для виплати матеріальної допомоги. Матеріальна допомога військовослужбовцям надається за місцем штатної служби. Крім того, грошова допомога для вирішення соціально-побутових питань може виплачуватися у разі прийняття командиром військової частини відповідного рішення, підставою для якого є достатність фонду грошового забезпечення та визначення комісією розміру такої допомоги. Таким чином, повноваження щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є саме дискреційними повноваженнями відповідача, які регулюються вимогами Інструкції № 200. Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов до висновку, що допущення з боку відповідача протиправної бездіяльності щодо не нарахування та невиплати позивачу, який виконав для її отримання всі залежні від нього дії, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

30.08.2017 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" № 704 (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01.03.2018 та якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 3 Постанови № 704 передбачено, що виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації.

Відповідно до п.п. 3 п. 5 Постанови № 704 керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надано право надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 за № 200, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018 року за № 405/31857, відповідно до Постанови № 704, була затверджена Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам. (далі - Інструкція № 200)

Згідно п.п. 1, 2 розділу XX Інструкції № 200 особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, за рішенням командира військової частини надається в межах фонду грошового забезпечення, затвердженого в кошторисі військової частини, один раз на рік матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, на яке військовослужбовець має право згідно із чинним законодавством України на день звернення.

Розмір матеріальної допомоги визначається комісією на підставі інформації, наданої фінансовим відділенням (службою) військової частини про затверджений фонд грошового забезпечення та можливість проведення виплати.

Матеріальна допомога надається на підставі рапорту в кожному конкретному випадку. Рішення комісії оформлюється протоколом, який затверджується командиром військової частини, і разом з рапортами військовослужбовців передається до фінансового підрозділу для виплати матеріальної допомоги. Матеріальна допомога військовослужбовцям надається за місцем штатної служби.

Аналізуючи вказані положення Інструкції № 200, суд дійшов висновку, що грошова допомога для вирішення соціально-побутових питань може виплачуватися у разі прийняття командиром військової частини відповідного рішення, підставою для якого є достатність фонду грошового забезпечення та визначення комісією розміру такої допомоги.

Таким чином, повноваження щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є саме дискреційними повноваженнями відповідача, які регулюються вимогами Інструкції № 200

Водночас, суд зазначає, що відповідач зобов`язаний за наявності визначених умов виплатити таку допомогу та не вправі вирішувати це питання на власний розсуд у випадку виконання військовослужбовцем для отримання такої допомоги всіх залежних від нього дії.

При вирішенні даної справи суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, у тому числі, в постанові від 21.11.2018 у справі №824/166/15-а, відповідно до якої держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.

Так, Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у рішенні по справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 р. зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. <…> органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пункти 23, 26).

У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України» від 24.04.2014, вказано, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП] заява №33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І) (пункт 40).

Отже, як пояснив Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.

Як встановлено судом, та зазначено вище, позивач, разом з рапортом про призначення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань від 02.03.2020, подав копію виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого, якою підтверджується наявність в суб`єкта звернення хронічного захворювання та потреби в лікуванні.

З огляду на зазначене, позивач виконав усі необхідні дії з метою отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, зокрема, подав за підпорядкуванням рапорт про нарахування та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у якому зазначив конкретні причини для такої виплати (порушення стану здоров`я), що підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем.

Разом з тим, за твердженням відповідача, зазначеним у відзиві на позов, вбачається, що підставою для відмови позивачу у виплаті матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань стало відсутність достатнього фінансування.

Разом з тим, відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження граничних обсягів видатків та чи отримані асигнування та в якому розмірі для надання військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Крім того, суд враховує, що відповідачем не надано доказів належного розгляду поданого позивачем рапорту та надання мотивованої відповіді на останній.

За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про допущення з боку відповідача протиправної бездіяльності щодо не нарахування та невиплати позивачу, який виконав для її отримання всі залежні від нього дії, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.

Підстави для відмови позивачу у виплаті матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, в ході судового розгляду, судом встановлені не були.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Встановивши у ході розгляду справи протиправність оскаржуваних дій (бездіяльності) відповідача щодо невиплати позивачу спірної допомоги, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту прав позивача, є зобов`язання відповідача прийняти рішення щодо нарахування та виплати позивачу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік  в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Що стосується посилань відповідача у відзиві на позовну заяву про застосування строків давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 КАС України).

Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення).

При цьому, суд зазначає, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є складовою грошового забезпечення.

Згідно з частиною другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відтак, суд відхиляє твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки стягнення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, не обмежені позовною давністю.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Військової частини 2269 Національної гвардії України залишити без задоволення, а  рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 12 травня 2021 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанова суду складена в повному обсязі   29 липня 2021 року.

Головуючий Франовська К.С.

Судді Боровицький О. А.  Матохнюк Д.Б.