Номер провадження: 22-ц/813/1758/21

Номер справи місцевого суду: 521/1488/18

Головуючий у першій інстанції Сегеда О.М.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.07.2021 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів колегії: Громіка Р.Д.,

Дришлюка А.І.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 ,

та представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 ,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою  адвоката Дерментлі Родіона Савелійовича в інтересах ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, вселенні та визнання осіб, такими, що втратили право користування жилим приміщенням,-

В С Т А Н О В И В:

26 січня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, вселенні та визнання осіб, такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1  на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2018 року належить квартира АДРЕСА_1 , та у якій зареєстровані відповідачі. Позивачка зазначала, що з вини відповідачів вона позбавлена права користування вказаною квартирою, яка належить їй на праві власності, оскільки останні у добровільному порядку не звільнили квартиру та не знялися з реєстрації за зазначеною адресою.

У зв`язку із чим ОСОБА_1 просила суд вселити її в квартиру АДРЕСА_1 , яка належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2018 року; зобов`язати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 не чинити їй перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 , та визнати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , та ОСОБА_3 , такими, що втратили право на користування житловою площею у квартирі  АДРЕСА_1 .

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2018 року.

Зобов`язано ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2018 року.

Визнано ОСОБА_5 , 2000 року народження, ОСОБА_6 , 1963 року народження, ОСОБА_7 , 1991 року народження та ОСОБА_3 ,1969 року народження такими, що втратили право на користування житловою площею у квартирі  АДРЕСА_1 .

В апеляційній скарзі адвокат Дерментлі Р.С. в інтересах ОСОБА_3 просить скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідачам ОСОБА_5 , ОСОБА_7 судові повістки, надсилались на усі відомі суду адреси, однак судова кореспонденція повернулась до суду із відміткою «відмова від одержання в т.ч. за заявою». Крім того, судова кореспонденція із судовою повісткою, яка була направлена на адресу відповідача ОСОБА_6 повернулась із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Згідно із ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Таким чином, оскільки відповідач ОСОБА_6 не надав відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, а відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , відмовились від отримання судової кореспонденції, тому направлені судові повістки згідно вимог ст. ст. 130-131 ЦПК України, вважаються доставленими.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Отже, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтями 11, 15 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.  Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.  Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.  Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сімї, інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156  ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Права власника житлового будинку, квартири визначенні статтями 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише на підставах, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження його майна.

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Оскільки житлові права членів сім`ї власника житлового будинку (квартири) є похідними від прав власника цього житлового приміщення, то припинення права власності особи на житло припиняє право членів її сім`ї на користування цим будинком.

Однією з підстав припинення права власності відповідно до статті 346 ЦК України є відчуження свого майна власником.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 05 листопада 2014 року в справі №6-158цс14.

Матеріалами справи встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 16 січня 2018 року ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Договір купівлі-продажу від 16 січня 2018 року був укладений між позивачкою та ОСОБА_6 , колишнім власником вищевказаної квартири, якому квартира належала на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 05 червня 2008 року (а.с. 9).

Таким чином, єдиним власником квартири  АДРЕСА_1  є ОСОБА_1 , що також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно довідки (виписки із домової книги про склад сімї та реєстрацію) від 18 січня 2018 року в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_5 з 21.01.2009р., ОСОБА_6 (колишній власник) з 06.08.2008р., ОСОБА_7 з 21.01.2009р. та ОСОБА_3 з 21.01.2009р.. При цьому, ОСОБА_1 (відповідальна особа, на яку відкрито особистий рахунок) у вказаній квартирі рахується без реєстрації (а.с. 10).

Отже, ОСОБА_6 колишній власник квартири АДРЕСА_1 , після укладення договору купівлі-продажу квартири від 30 січня 2018 року добровільно не знявся з реєстрації за зазначеною адресою.

Відповідно до довідок відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області від 30 січня 2018 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_3 (а.с. 17-20).

Судом встановлено, що відповідачі  ОСОБА_5 ,  ОСОБА_7  та ОСОБА_3  є членами сімї колишнього власника квартири  АДРЕСА_1 –  ОСОБА_6 , та які за його згодою вселені та зареєстровані у вищевказаній квартирі. Отже, право відповідачів на користування квартирою виникло за згодою колишнього власника квартири, тобто ОСОБА_6 , а не ОСОБА_1 ..

Встановивши, що право користування квартирою АДРЕСА_1 , відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_3 було похідним від прав колишнього власника будинку - ОСОБА_6 , які є членами його сім`ї, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог усунення перешкод у користуванні власністю, вселенні та визнання осіб, такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки право відповідачів ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_3 припинилося зі зміною власника.

Судом враховано, що перехід права власності на квартиру до нового власника є підставою для припинення права користування житловим приміщенням члена сім`ї попереднього власника, а отже, вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими.

ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 не є власником (співвласником) та/або членом сім`ї позивачки ОСОБА_1 , яка є власником спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу, між відповідачами і новим власником будинку відсутні правовідносини, що надають право відповідачам ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 на користування спірним житловим приміщенням, а отже ОСОБА_1 має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.

Таким чином, оскільки відповідачі зареєстровані у спірній квартирі за згодою його колишнього власника ОСОБА_6 , право власності якого припинилося у зв`язку із договором купівлі-продажу квартири від 16 січня 2018 року суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 такими, що втратили право на користування житловою площею у квартирі  АДРЕСА_1 , оскільки право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та зберігатися лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є.

Право відповідачів на користування спірною квартирою припинилося із зміною власника квартири. Новий власник квартири вправі користуватись і розпоряджатися на власний розсуд належним йому майном в силу положень закону, який захищає право власності. Суд не має підстав для втручання у право власності нового власника, яка заперечує проти проживання в квартирі членів сім`ї колишнього власника.

Статтями 263-264 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права , на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року є законним, обґрунтованим, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог.

Апеляційний суд критично відноситься та не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що договір купівлі-продажу від 16 січня 2018 року квартири АДРЕСА_1 ,  є нікчемним, таким, що укладений між ОСОБА_1 й ОСОБА_6 лише з метою виселення відповідачів із зазначеної квартири, та з метою ухилення ОСОБА_6 від виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2016 року (справа №521/1501/15), оскільки на підтвердження викладеного суду не надано жодного доказу.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2015р. №6-301цс15).

Апеляційний суд звертає увагу, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. ст. 12, 81 ЦПК України).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із статею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Слід також зазначити, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про визнання договору купівлі–продажу квартири від 16 січня 2018 року недійсним, повернення сторін до первісного стану, виселення (справа №521/21386/18).

Апеляційний суд також звертає увагу, що наявність рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2016 року (справа №521/1501/15) про вселення ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_5 в квартиру АДРЕСА_1 , ніяким чином не позбавляє нового власника вказаної квартири – ОСОБА_1 права звернутись до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні своєю власністю, вселенні та визнання осіб такими, що втратили право користування жилими приміщеннями.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , такий висновок суду відповідає засадам розумності і справедливості, та захищатиме право власника вільно та на свій розсуд володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном.

Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення.

Крім того, в п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010р., остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясував всі дійсні обставини спору, який виник між сторонами, вирішив дану справу згідно із законом, тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382–384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Дерментлі Родіона Савелійовича в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 29 липня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду:                                     М.М. Драгомерецький  

А.І. Дришлюк

                                                                                                                    Р.Д. Громік