Справа № 127/29487/20

Провадження № 22-ц/801/1263/2021

Категорія: 76

Головуючий у суді 1-ї інстанції Антонюк В. В.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2021 року м. Вінниця

       Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Войтка Ю. Б.,

суддів Міхасішина І. В., Матківської М. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Повне товариство «Ломбард Оскар»,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 квітня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Антонюка В. В. в залі суду м. Вінниці, повне судове рішення складене 28 квітня 2021 року,

у цивільній справі № 127/29487/20 за позовом ОСОБА_1 до Повного товариства «Ломбард Оскар» про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, нарахування та сплату єдиного соціального внеску за період роботи та стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Повного товариства «Ломбард Оскар» про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, нарахування та сплату єдиного соціального внеску за період роботи та стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, мотивуючи свої вимоги тим, що він з 25.09.2018 по 21.08.2020 працював в Повному товаристві «Ломбард Оскар» на посаді старшого касира-експерта, відповідно до наказу №38-п від 25.09.2018.

21.08.2020 позивач звільнений за угодою сторін відповідно до наказу №33-к від 21.08.2020 року.

Під час звільнення, з позивачем не було проведено остаточний розрахунок по заробітній платі, не було виплачено грошову компенсацію за всі невикористані дні відпустки. Також відповідач не сплачував єдиний соціальний внесок за позивача з листопада 2019 року.

Позивач зазначає, що за період його роботи у Повному товаристві «Ломбард Оскар» утворилась заборгованість перед ним по заробітній платі за період з листопада 2019 року по серпень 2020 року у сумі орієнтовно 4 200 грн. (листопад 2019) + 4 200 (грудень 2019) + 4 730 грн. (січень 2020) + 4 730 грн. (лютий 2020) + 4 723 грн. (березень 2020) + 4 723 грн. (квітень 2020) + 4 723 грн. (травень 2020) + 4 723 грн. ( червень 2020) + 4 723 грн. (липень 2020) + 4 723 грн. (серпень 2020) = 46 198 грн. Розрахунок позивачем зроблено виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Також позивач зазначає, що у довідці форми ОК-5 ПФУ індивідуальні відомості про застраховану особу міститься інформація, що вказана заробітна плата нараховувалась, але не виплачувалась до березня 2020 року включно. З березня 2020 року заробітна плата відповідно до довідки форми ОК-5 не нараховувалась та не виплачувалась.

Заробітна плата позивачу нараховувалась на банківську картку, однак з листопада 2019 року нарахування перестали надходити.

При звільненні позивачу не виплачено відповідачем компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 48 днів в період з 25.09.2018 по 21.08.2020.

Окрім того, відповідачем не проводились відрахування єдиного соціального внеску до Пенсійного фонду за позивача за період з листопада 2019 року по серпень 2020 року, що в свою чергу перешкоджало нарахуванню стажу та отримання у майбутньому належного пенсійного забезпечення.

Середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 17 189,92 грн., відповідно до формули розрахунку за вересень – жовтень 2019 року: (4 200+4 200) грн. : (21+22)=195,34 грн.

Позивач також зазначає, що із дня його звільнення з посади - 21.08.2020 по день звернення до суду із даним позовом, минуло 88 робочих дні *195,34 грн. = 17 189,92 грн.

У зв`язку із викладеним вище, позивач вважає, що його порушене право підлягає судовому захисту.

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не було заявлено клопотання про поновлення пропущеного строку для подання позовної заяви до суду в частині стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, отже підстав для його поновлення суд не вбачає. Оскільки судом не встановлено наявності порушень відповідача по виплаті розрахунку при звільненні позивача ОСОБА_1 , тому суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка є похідною від вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку, задоволенню також не підлягає.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі, яка складає 46 198 грн.; стягнути з відповідача компенсацію за 48 днів невикористаної відпустки за період з 25.09.2018 по 21.08.2020; зобов`язати відповідача сплатити єдиний соціальний внесок до Пенсійного фонду України за період з листопада 2019 року по серпень 2020 року; стягнути з відповідача середній заробіток за весь строк затримки остаточного розрахунку при, виходячи з розміру середньоденного заробітку у сумі 195 грн. 34 коп. в день, а також стягнути судові витрати по сплаті судового збору на загальну суму 4 204 грн. та додаткові судові витрати, пов`язані з явкою до суду в розмірі 1289 грн. 46 коп.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції взагалі не було взято до уваги обставини звільнення та невиплати заробітної плати протягом тривалого часу, що призвело до утворення заборгованості. Дані питання не були розглянуті судом. Позивачем було додано всі необхідні документи на підтвердження позовних вимог.

Крім того, судом взагалі не розглядались обставини справи щодо предмету спору - чи мав місце розрахунок із позивачем при звільненні, якщо так, то які суми були виплачені. Питання нарахування та сплати єдиного соціального внеску, що були однією із позовних вимог та були надані відповідні докази, взагалі не розглядались судом.

В порушення норм ст. 97, 47, 116, 117 КЗпП України, ст. 21, 24 Закону України «Про оплату праці» відповідач до теперішнього часу не здійснив з позивачем повного розрахунку за період роботи з листопада 2019 року до моменту звільнення 21 серпня 2020 року. За період роботи позивача у відповідача утворилась заборгованість по заробітній платі з листопада 2019 року по серпень 2020 року в сумі 46 198 грн. Вказаний розрахунок зроблено позивачем виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідач надавав до письмових пояснень відомості, в яких зазначені різні прізвища особи, якій виплачувалась заробітна плата, окрім цього не є зрозумілим чим саме керувався відповідач при подачі самих цих платіжних відомостей. Також звертає увагу суду, що підписи на цих платіжних відомостях не належать позивачу, оскільки він не підписав би документи на яких вказано не його прізвище. При цьому довідку про наявність заборгованості відповідач не надає. У довідці форми ОК-5 ПФУ індивідуальні відомості про застраховану особу міститься інформація, що вказана заробітна плата нараховувалась, але не виплачувалась до березня 2020 року включно. З березня 2020 року заробітна плата відповідно до довідки форми ОК-5 не нараховувалась, а також не виплачувалась. Окрім того, заробітна плата позивачу нараховувалась на банківську картку, з виписки банку видно, що нарахування у листопаді 2019 року перестали надходити. У даному випадку позивач обмежений у можливості надати інші докази, оскільки саме відповідач є власником відповідних документів про нарахування та сплату позивачу заборгованості по заробітній платі.

Скаржник також не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, оскільки грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки здійснюється за період роботи позивача у ПТ «Ломбард Оскар», а саме позивачем не було використано 48 днів щорічної основної відпустки, адже ОСОБА_1 за період роботи з 25.09.2018 по 21.08.2020 не перебував у відпустці жодного разу.

Звертає увагу суду, що відзив відповідача не містив жодних фактів чи спростувань обставин щодо предмета позову та вимог позивача щодо стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, нарахування та сплату єдиного соціального внеску за період роботи та стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.

Зазначає, що позивачем було заявлено кілька позовних вимог, серед яких, сплата єдиного соціального внеску, проте суд не брав до уваги та взагалі не розглядав дану вимогу, чим порушено право позивача на справедливий суд та захист порушених прав. Оскільки відповідач не відрахував єдиний соціальний внесок до Пенсійного фонду за період з листопада 2019 по серпень 2020 року, що в свою чергу перешкоджало нарахування стажу та отримання позивачем у майбутньому належного пенсійного забезпечення, що підтверджується довідкою ПФУ форми ОК-5 від 24.09.2020 про відсутність сплати ЄСВ.

Оскільки існувала і досі існує невиплата заробітної плати позивачу, що взагалі не розглядалось судом першої інстанції, тому ним була заявлена вимога щодо стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що відповідає вимогам законодавства.

Зазначає, що дана вимога автоматично випливає та є похідною від вимоги про заборгованість по заробітній платі, окрім цього це є відповідальністю роботодавця за затримку розрахунку при звільненні.

Звертає увагу суду, що постановою Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі №825/1540/17 вказано, що : «Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тобто, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України положення спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Що підтверджує той факт, що у ситуації, яка склалась у позивача, не міг початися відлік процесуальних строків (3 місяці), оскільки відсутній факт виплати заробітної плати від якого необхідно починати відлік строків.

Тобто судом неправильно було застосовано норми матеріального права та практику Верховного Суду, оскільки з моменту звільнення до теперішнього часу позивачу не виплачена заборгованість по заробітній платі.

Також вказує, що представник відповідача ОСОБА_2 надіслав до суду відзив на позовну заяву з порушенням строку, встановленого судом, в якому заявив про позовну давність та клопотання про поновлення пропущеного строку на подання відзиву. Невідомо, чи виносив суд ухвалу по цьому клопотанню, оскільки в судовому засіданні ухвала не проголошувалась, а в судовому рішенні про це не вказано.

Якщо клопотання відповідача про поновлення строку подачі відзиву судом не задоволене, тому скаржник вважає, що суд зі своєї ініціативи застосував строк позовної давності, щодо подання позову, але такими повноваженнями суд не наділено.

З огляду на те, що судами неоднаково тлумачиться частина 1 статті 233 КЗпП України щодо строків подання позову про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, позивач подав клопотання про його поновлення, яке зареєстроване в електронному суді за № 23552/21-Вх від 06.04.2021. Але останнє не розглядалось у судовому засіданні, а в рішенні вказано, що позивач не подавав клопотання з цього приводу.

У строк встановлений судом відповідач Повне товариство «Ломбард Оскар» не скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, дійшов наступних висновків.

Відмовляючи у задоволенні позову суд керувався тим, що відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування законодавства у тотожних правовідносинах, а саме, у постанові Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року по справі №369/5652/16-ц вказано: «Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Судом взято до уваги, що вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №910/4518/16 (провадження №12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №369/10046/18 (провадження № 61- 9664сво19).»

Отже суд дійшов висновку, що наведений висновок Верховного Суду щодо застосування норми статті 223 Кодексу законів про працю України вказує на неможливість нарахування та стягнення заробітної плати за весь час затримки розрахунку у разі звернення позивача за такою вимогою до суду у строк, який перевищує 3 календарні місяці.

Відтак суд першої інстанції вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

При цьому суд зазначив, що позивачем не було заявлено клопотання про поновлення пропущеного строку для подання позовної заяви до суду в частині стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, отже підстав для його поновлення суд не вбачає.

Судом встановлено, що роботодавець (відповідач) не мав наміру продовжувати трудові відносини з позивачем ОСОБА_1 після звільнення, про що свідчить видача наказу №33-к від 21.08.2020. Тобто, між сторонами не виникли безстрокові трудові правовідносини.

Оскільки за ОСОБА_1 в період з 21.08.2020 по день звернення до суду із даним позовом місце роботи (посада) не зберігалось, тому місцевий суд дійшов висновку, що відсутні підстави для стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки .

Таким чином судом першої інстанції не встановив наявності порушень відповідача по виплаті розрахунку при звільненні позивача ОСОБА_1 , тому дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка є похідною від вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку, задоволенню також не підлягає.

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оплату праці», ч.1 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Стаття 47 КЗпП України передбачає обов`язок власника або уповноваженого ним органу в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Частина перша цієї норми права наголошує, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

У разі звільнення працівника йому також виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 83 КЗпП України).

Статтею 110 КЗпП України встановлено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.

Отже, виходячи з положень Кодексу Законів про працю України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності.

Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість. Проте в матеріалах справи відсутні розрахунково-платіжні відомості та інші документи з обліку праці та зарплати за спірний період.

У частині першій статті 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 408/3267/17 (провадження № 61-37184св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що сам по собі факт звільнення позивача з роботи не може бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникові за виконану роботу, а не за факт перебування у трудових відносинах. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 (провадження № 61-48088сво18) зазначено, що колегія суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від зазначеного правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2019 року у справі №243/9532/17 (провадження №61-46339св18) зазначено, що «за змістом положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці» заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2020 року у справі № 266/6853/18 (провадження № 61-9549св19) зроблено висновок, що «згідно положень статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов`язку доведення наявності права на отримання певних сум».

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Та відповідно до ч.3, 4 ст. 12 та ст. 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК).

Таким чином, при з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

Згідно положень ст. ст. 115, 116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов`язку доведення наявності права на отримання певних сум.

Відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Поняття доказів розкрито у частині першій статті 76 ЦПК України. Так, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, що мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. ст. 77, 78 ЦПК України належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Відповідно до п.1 ч.3 розділу ІІ Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України №1000/5 від 18.06.2015 року, на документах, що засвідчують права громадян і юридичних осіб, на яких фіксується факт витрати коштів і проведення операцій з матеріальними цінностями, підпис посадової (відповідальної) особи скріплюється печаткою установи (за наявності).

На підтвердження того, що у позивача виникло право на отримання винагороди за виконану ним роботу, а саме що у період з листопада 2019 року до березня 2020 року включно заробітна плата нараховувалась, але не виплачувалась, а в подальшому до моменту звільнення 21 серпня 2020 року вона йому не нараховувалась та не виплачувалась і він має за цей період заборгованість по заробітній платі, ним надано довідки форми ОК-5 ПФУ, виписки по своєму картковому рахунку ПАТ «Державний ощадний банк України».

Однак суд вважає, що надані позивачем докази не є належними в даній категорії справ. Виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку, тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахунково-платіжна відомість.

В ході розгляду справи позивач надав суду копії: прибуткового касового ордеру № 16-000004137, скриншоту графіка роботи за липень, серпень якогось року, знімок екрану програми 1С, знімки екрану чату переписки з керівництвом, копію заставного білету № 16-000019506.

Проте зазначені документи не містять будь-яких підписів посадових осіб підприємства, або осіб на яких покладено обов`язок щодо обліку робочого часу та не завірені печаткою, а тому не можуть бути визнані допустимими доказами та не можуть бути прийнятими до уваги.

Частинами першою, другою, четвертою, шостою статті 95 ЦПК України встановлено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Установивши, що позивачем не надано документів на підтвердження нарахованої та невиплаченої заробітної плати з листопада 2019 року до березня 2020 року та не нарахованої і не виплаченої до моменту звільнення 21 серпня 2020 року, не надано доказів щодо тарифної ставки, виходячи з якої повинна обраховуватись заробітна плата, розрахунково-платіжних відомостей та інших документів з обліку праці та зарплати за спірний період, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав проводити розрахунок заборгованості за вказаний позивачем період.

При цьому суд враховує, що в матеріалах справи наявний Акт інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю №ЧК 766/455/АВ, відповідь Державної служби України з питань праці, Управління держпраці у Черкаській області щодо звернень позивача з питань можливого порушення його прав ПТ «Ломбард Оскар». Зазначених позивачем порушень його права з боку відповідача в ході перевірки не виявлено. З наданих товариством: наказів, книги обліку руху трудових книжок, відомості нарахування та виплати та компенсації за невикористану відпустку встановлено, що заробітну плату за робочій день 21.08.2020 та компенсацію за невикористану відпустку ОСОБА_1 отримав в день звільнення разом з трудовою книжкою під особистий розпис. З пояснень адміністрації товариства: ПТ «Ломбард Оскар» має заборгованість по сплаті податку ЄСВ до Пенсійного Фонду України (а.с. 147-148, 179-180).

Надані копії платіжних відомостей (а.с. 181-183) спростовують доводи позивача про отримання ним заробітної плати виключно на зарплатну банківську картку.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що судом не встановлено наявності порушень відповідача по виплаті розрахунку при звільненні позивача ОСОБА_1 , позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка є похідною від вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати задоволенню також не підлягає.

Водночас мотивував своє рішення взаємовиключною обставиною про те, що початком тримісячного строку, передбаченого частиною 1 статті 223 Кодексу законів про працю України слід вважати момент стверджуваного припинення трудових відносин, як момент необхідності проведення розрахунку. Відповідні правозастосовчі орієнтири щодо такого висновку наявні у постанові Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року по справі №369/5652/16-ц.

Зазначив, що позивачем не було заявлено клопотання про поновлення пропущеного строку для подання позовної заяви до суду в частині стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, отже підстав для його поновлення суд не вбачав.

При цьому суд неправильно застосував норму матеріального права і безпідставно застосував висновки ВС викладені у постанові Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року по справі №369/5652/16-ц, де встановлені обставини не є тотожними обставинам даної справи.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом із тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Не проведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Вказані висновки відповідають правовій позиції викладеній у рішенні Конституційного суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 370/1754/15-ц та у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 500/6631/16-ц.

У справі №369/5652/16-ц було встановлено, що розрахунок із позивачем ОСОБА_1 проведено 7 грудня 2012 року, а із позовом до суду він звернувся у червні 2016 року, а тому позивач пропустив тримісячний строк, встановлений статтею 233 КЗпП України.

Колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , але оскільки судом зроблено помилкові висновки щодо підстав відмови у позові, оскаржуване рішення підлягає зміні в частині мотивів відмови у позові з підстав, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.

Щодо вимог про зобов`язання відповідача сплатити єдиний соціальний внесок до Пенсійного Фонду України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до пункту першого статті 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» платниками збору на обов`язкове державне пенсійне страхування є суб`єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об`єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об`єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи; - суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників.

Статтею 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з частиною шостою статті 20 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), страхувальники зобов`язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду.

Відповідно до частини другої статті 20 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» ( у редакції на час виникнення спірних правовідносин), персоніфіковані відомості про заробітну плату (дохід, грошове забезпечення, допомогу, компенсацію) застрахованих осіб, на яку нараховано і з якої сплачено страхові внески, та інші відомості подаються до Пенсійного фонду роботодавцями, підприємствами, установами, організаціями, військовими частинами та органами, які виплачують грошове забезпечення, допомогу та компенсацію відповідно до законодавства.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, не зменшені на суму відрахувань податків, інших обов`язкових платежів, що відповідно до закону сплачуються із зазначених сум, та на суми утримань, що здійснюються відповідно до закону або за договорами позики, придбання товарів та виплат на інші цілі за дорученням отримувача. Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 16 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», застрахована особа має право вимагати від страхувальника сплати страхових внесків, у тому числі в судовому порядку.

Відповідно до положень статті 2 Закону України «Про оплату праці», структура заробітної плати складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

До такого висновку прийшов Верховний Суд в постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 127/3821/18.

З наданих позивачем довідок форми ОК-5 та Акту інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю №ЧК 766/455/АВ встановлено, що ПТ «Ломбард Оскар» має заборгованість по сплаті податку ЄСВ до Пенсійного Фонду України, а тому позовні вимоги в ці частині підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 141 ЦПК України з ПТ «Ломбард Оскар» на користь ОСОБА_1 слід стягнути (840,80 + 1 261,20) 2 102,00 грн. судових витрат пов`язаних із розглядом справи.

На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 376, 382, 384, 389 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 квітня 2021 року змінити в частині мотивів відмови у позові з підстав, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.

В частині вимог сплати єдиного соціального внеску за період роботи рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення.

Зобов`язати Повне товариство «Ломбард Оскар» сплатити єдиний соціальний внесок до Пенсійного Фонду України.

Стягнути з Повного товариства «Ломбард Оскар» (код ЄДРПОУ: 24413095) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) 2 102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп. судових витрат пов`язаних із розглядом справи.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 29 липня 2021 року.

       Головуючий                                Ю. Б. Войтко

       Судді:                                                І. В. Міхасішин

                                       М. В. Матківська