Постанова

Іменем України

02 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 755/604/20

провадження № 61-8063св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в особі законного представника ОСОБА_7 ,

третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_8 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року в складі судді: Марфіної Н. В., та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року позивачі звернулися з позовом до ОСОБА_4 та її малолітніх дітей ОСОБА_7 , ОСОБА_7 про визнання такими, що втратили право користування квартирою.

Позов мотивований тим, що відповідачі в спірній квартирі не проживають з листопада 2018 року, витрати по оплаті квартирної плати не несуть. ОСОБА_4 та її малолітні діти забезпечені житлом, тож задоволення цього позову не завдасть їм значної шкоди.

У 2010 році спірна квартира була приватизована без участі відповідачів, оскільки рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 03 вересня 2010 року ОСОБА_4 було визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Проте, в подальшому рішенням Апеляційного суду м. Києва від 01 червня 2011 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 вересня 2010 року було скасоване, а у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалами апеляційної та касаційної інстанції, були скасовані свідоцтво про право власності та розпорядження про приватизацію, а ОСОБА_4 вселено до спірної квартири. Рішення виконано 24 липня 2014 року. Після виконання рішення ОСОБА_4 залишила спірну квартиру. В подальшому ОСОБА_4 у березні 2015 року звернулася до виконавчої служби про відновлення виконавчого провадження. У зв`язку з неявкою ОСОБА_4 до виконавчої служби 29 листопада 2018 року державним виконавцем винесена постанова про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Позивачі не чинять відповідачам перешкод у користування квартирою. У власності ОСОБА_4 є квартира , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки відповідач та її діти, місце проживання яких відповідно до норм ЦК та СК України, визначається батьками, відсутні за місцем реєстрації вже більше року, не бажають вселятися та проживати у квартирі, враховуючи те, що у них наявне інше житло, а їх реєстрація порушує права позивачів і змушує нести додаткові витрати, такі обставини дають підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним приміщенням.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили:

визнати ОСОБА_4 та її малолітніх дітей ОСОБА_7 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року клопотання представника позивачів про закриття провадження у справі № 775/604/20 в частині позовних вимог до ОСОБА_4 задоволено.

Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_7 , ОСОБА_7 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м.Києві державної адміністрації, про позбавлення права користування житловим приміщенням, в частині позовних вимог до ОСОБА_4 закрито.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_4 підлягає закриттю у зв`язку зі смертю відповідача та з огляду на те, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_7 в особі законного представника ОСОБА_7 , третя особа: служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при вирішенні питання про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, слід встановити не лише факт непроживання особи у житловому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК строку, а також дослідити питання поважності причин такого не проживання. Відповідачі, які не досягли 10 років власного віку, за нормами закону не можуть з власної волі обирати своє місце проживання і відповідно проживають з одним із батьків (усиновлювачів або осіб, що їх замінюють). Таким чином, фактичне непроживання малолітніх відповідачів у квартирі в якій вони зареєстровані, обумовлене поважними причинами, а саме рішенням батьків про місце їх проживання та відсутністю для дітей відповідного віку обрати місце свого проживання, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Непроживання та відсутність реєстрації батька дітей у спірній квартирі не є підставою для визнання його малолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а наявність прав малолітніх дітей на користування житловим приміщенням надасть їм у майбутньому можливість визначити своє місце проживання самостійно.

Суд першої інстанції вказав, що наявність у відповідачів спадкового майна у вигляді квартири, що належала їх померлій матері, та наявність у батька на праві власності частини житлового будинку не є підставою для позбавлення малолітніх дітей права користування квартирою, в якій вони зареєстровані у встановленому законом порядку, і задоволення такого позову неодмінно впливає на обсяг житлових та майнових прав дітей, адже на теперішній час діти мають право користування спірною квартирою та мають право прийняти участь у її приватизації. Безпідставними є посилання сторони позивачів на те, що наявність реєстрації у квартирі дітей впливає на можливість приватизації квартири, оскільки жодні перешкоди для здійснення приватизації відсутні і в даному випадку приватизація лише має відбуватись за участі неповнолітніх відповідачів.

Суд першої інстанції не прийняв до уваги як обґрунтування позову несплату стороною відповідачів комунальних послуг за квартирою, оскільки зазначене не є правовою підставою для задоволення позову про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, адже такі питання мають вирішуватись шляхом пред`явлення позивачами вимог про компенсацію понесених ними витрат на сплату комунальних послуг, які нараховувались саме у зв`язку з реєстрацією в квартирі відповідачів.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , подану адвокатом Бутиріним Я. Я., залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира, в якій проживають позивачі, та зареєстроване місце проживання двох малолітніх дітей, мати яких померла у серпні 2020 року, не приватизована. Відповідно до статті 71 ЖК при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщенні понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Між позивачами та ОСОБА_4 існував довготривалий конфлікт з приводу користування спірним житловим приміщенням. Наявність конфлікту між позивачами та ОСОБА_4 станом на момент звернення позивачів до суду з цим позовом, не виконане рішення суду про вселення ОСОБА_4 та її малолітніх дітей до спірної квартири, а також хвороба ОСОБА_4 , дають підстави для висновку, що на момент звернення позивачів до суду з цим позовом ОСОБА_4 та її малолітні діти не проживали в спірній квартирі з поважних причин.

Апеляційний суд зазначив, що оскільки ОСОБА_4 не проживала в спірній квартирі з поважних причин, її малолітні діти в силу свого віку не могли самі проживати в спірній квартирі, а тому висновок суду першої інстанції про те, що не проживання малолітніх ОСОБА_7 , 2011 року народження та ОСОБА_7 , 2013 року народження, у спірній квартирі був зумовлений поважними причинами є законним і обґрунтованим. За таких обставин, відсутні передбачені статтями 71, 72 ЖК передумови для позбавлення права малолітніх дітей на житло шляхом визнання їх такими, що втратили право користування цим житлом.

Апеляційний суд вказав, що судом першої інстанції вірно застосовані до спірних правовідносин норми матеріального права, підстави для застосування положень статті 405 ЦК України відсутні, оскільки спірна квартира не перебуває у власності позивачів. Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що наявність у відповідачів спадкового майна у вигляді квартири, що належала їх померлій матері, та наявність у батька на праві власності частини житлового будинку не є підставою для позбавлення малолітніх дітей права користування квартирою, в якій вони зареєстровані.

Аргументи учасників справи

12 травня 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_8 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року, в якій просили: оскаржені рішення скасувати; ухвалити рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що встановивши факт непроживання відповідачів у спірній квартирі, суди не застосували положення статей 71, 72 ЖК, статті 405 ЦК України, статей 6 та 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Окрім того пославшись на статті 29 ЦК України суд першої інстанції фактично не застосував її. За положеннями статей 71, 72 ЖК та статті 405 ЦК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Згідно статті 72 ЖК визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Як визнавалося відповідачем і встановлено судом, відповідачі з моменту народження у спірній квартирі не проживали. Більш того, як пояснив батько відповідачі у спірній квартирі були зареєстровані виключно за вказівкою матері (яка померла). Помилковим на думку позивачів є висновок про те, що фактичне непроживання малолітніх відповідачів у квартирі, в якій вони зареєстровані, обумовлене поважними причинами, а саме рішенням батьків про місце їх проживання. Але такий висновок не ґрунтується на нормах чинного законодавства. Зокрема поважними причинами за приписами статті 71 ЖК УРСР можуть бути призов, влаштування дітей до дитбудинку, виїзд у зв`язку із навчанням, лікування тощо. Тобто така обставина має бути об`єктивною, а воля батьків такою не є. Більш того, батьки в силу того що вони є батьками забезпечують прийняття найкращих рішень в інтересах своїх дітей і діють від їхнього імені. Інакше кажучи прийняті батьками рішення по своїй суті є рішеннями самих відповідачів (дітей) і не можуть вважатися поважною причиною не проживання. Основний спір мав місце між позивачами і матір`ю відповідачів. Під час розгляду справи матір відповідачів померла і в спірній квартирі вже не зареєстрована. Натомість зареєстрованими в квартирі залишилися її діти (відповідачі). Батько дітей зареєстрований і фактично проживає з ними за адресою АДРЕСА_3 .

Зазначають, що відсутній висновок щодо одночасного застосування (співвідношення) статті 6 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яка передбачає обов`язок реєструвати своє фактичне місце проживання та положень статті 29 ЦК України, статті 160 СК України і інших норм СК, які передбачають обов`язкове проживання дітей разом з другим із батьків у випадку смерті першого. Суд касаційної інстанції має надати відповіді на питання: як має визначатись місце проживання дітей у випадку смерті одного із батьків з урахуванням того, що їх місце проживання обов`язково визначається з одним із них; чи є вік особи (з урахуванням того, що в такої особи є законний представник, який забезпечує прийняття найкращих рішень в її інтересах) сам по собі поважною причиною непроживання; чи є тотожними поняття «реєстрація місця проживання», «фактичне місце проживання» та «вселилися в жиле приміщення». Або яким чином вони співвідносяться і чи не є реєстрація місця проживання дітей з одним із батьків без їхнього фактичного вселення в житло порушенням статті 6 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» і статті 29 ЦК України в частині обов`язку реєструвати своє фактичне місце проживання, в тому числі за допомогою законного представника. Яким чином має регулюватися/відбуватися фактичне проживання Відповідачів окремо від батька у спірній квартирі або ж яким чином повинно усуватися порушення (чи здійснюватися реалізація) статті 6 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» і статті 29 ЦК України в частині обов`язку реєструвати своє місце проживання.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 23 червня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що згідно довідки за підписом начальника ЖРЕО-403 № 545 від 30 квітня 2014 року у квартирі АДРЕСА_4 зареєстровані шість осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 03 вересня 2010 року ОСОБА_9 визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_5 .

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 01 червня 2011 року вказане рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 вересня 2010 року було скасоване та відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_9 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 вересня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року, скасовано розпорядження Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації органу приватизації житла № 74-854С від 13 жовтня 2010 року, визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло - квартиру АДРЕСА_2 , виданого на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , вселено ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_2 , а також відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 грудня 2015 року в справі № 755/2067/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 вересня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_4 , ОСОБА_7 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Відповідно до наявної в матеріалах справи Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 15 жовтня 2019 року, ОСОБА_4 була власницею квартири АДРЕСА_6 .

Згідно актів № 1-13 від 28 грудня 2018 року, 25 січня 2019 року, 23 лютого 2019 року, 2 березня 2019 року, 28 квітня 2019 року, 27 травня 2019 року, 18 червня 2019 року, 26 липня 2019 року, 19 серпня 2019 року, 19 вересня 2019 року, 26 жовтня 2019 року, 19 листопада 2019 року, 18 грудня 2019 року, ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_7 у квартирі АДРЕСА_2 не проживають, їх особистих речей в квартирі немає. В квартирі проживають (і наявні речі) ОСОБА_1 , її чоловіка ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_3

26 листопада 2018 року у відділі виконавчої служби було зареєстровано заяву ОСОБА_4 , у якій остання просила перенести вчинення виконавчих дій по її вселенню в квартиру АДРЕСА_2 у зв`язку з її хворобою та станом здоров`я на невизначений строк, до її одужання.

Постановою державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу від 29 листопада 2018 року у ВП № 42126621, виконавчий лист № 2-4608/1, виданий Дніпровським районним судом м. Києва 12 лютого 2014 року про вселення ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_2 , повернуто стягувачу на підставі положень пункту 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» із зазначенням, що 29 листопада 2018 року державним виконавцем здійснено вихід за адресою: АДРЕСА_7 , де встановлено, що боржником надано доступ до вказаної квартири, стягувач в зазначений час не з`явився, чим створює перешкоди в проведенні виконавчих дій, про що державним виконавцем складено відповідний акт.

Згідно висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, орган опіки та піклування вважає за недоцільне визнання малолітніх ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у зв`язку з тим, що це призведе до звуження обсягу існуючи прав дітей.

Позиція Верховного Суду

Завданням цивільного судочинства справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частини перша та друга статті 71 ЖК).

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) зазначено, що:

«системне тлумачення статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17 (провадження № 61-4520св21) вказано, що:

«аналіз статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Позбавлення дитини права користування житлом не відповідає інтересам дитини. Заперечуючи проти задоволення позову, а також в апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_3., яка діє як законний представник малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначала, що з часу народження і на теперішній час відповідач проживає разом з нею у квартирі АДРЕСА_2 . Причиною не проживання малолітнього відповідача у спірній квартирі є те, що його батько ОСОБА_4 був наркозалежним і з жовтня 2000 року перебував на наркологічному диспансерному обліку, що підтверджується листом Київської міської наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія» (а. с. 223, т. 1), а також був хворим на туберкульоз. Причиною смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, стала гостра легенево-серцева недостатність, туберкульоз легень (а. с. 219, т. 1). Вирішуючи спір та визнаючи малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування спірною квартирою, в якій проживав його батько, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що малолітня особа не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання у спірній квартирі, заміна у 2010 році основного квартиронаймача на ОСОБА_1 та смерть у 2016 році батька ОСОБА_4 не можуть бути безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом.

Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків дитина може реалізувати його лише при досягненні певного віку, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Отже судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили про відсутність поважних причин не проживання малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у спірному жилому приміщенні понад шість місяців, які б давали підстави визнати його таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20 (провадження № 61-2951св21) зазначено, що:

«на час вибуття із спірного житла позивач ОСОБА_1 була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що за позивачем збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт не проживання в спірному житловому приміщенні.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди встановили, що спірна квартира, в якій проживають позивачі, та зареєстроване місце проживання двох малолітніх дітей, мати яких померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , не приватизована. Між позивачами та ОСОБА_4 існував довготривалий конфлікт з приводу користування спірним житловим приміщенням. Наявність конфлікту між позивачами та ОСОБА_4 станом на момент звернення позивачів до суду з цим позовом, не виконане рішення суду про вселення ОСОБА_4 та її малолітніх дітей до спірної квартири. Не проживання малолітніх ОСОБА_7 , 2011 року народження та ОСОБА_7 , 2013 року народження, у спірній квартирі був зумовлений поважними причинами.

За таких обставин, встановивши, що позивачами не доведено факт не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання малолітніх дітей ОСОБА_7 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладениху постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17 (провадження № 61-4520св21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20 (провадження № 61-2951св21) не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить залишити без задоволення; оскаржені судові рішення без змін, а тому судовий збір покладається на осіб, які подали касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_8 , залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук