Справа № 419/795/21

Провадження № 2/419/211/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2021 року Новоайдарський районний суд Луганської області

 у складі: головуючого судді - Мартинюка В. Б.,

за участю: секретаря - Московченко О. В.,

                 позивача – ОСОБА_1 ,

                відповідача – ОСОБА_2 ,

                представника відповідача – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт  Новоайдар Луганської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, -

ВСТАНОВИВ:

        ОСОБА_1 звернулась до Новоайдарського районного суду Луганської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

       Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що з  ОСОБА_2 , вона перебувала у шлюбі з 23.03.2001 року. Рішенням Новоайдарського районного суду Луганської області від 12.01.2015 року ( справи № 419/1031/14-ц) цей шлюб було розірвано. Під час перебування у шлюбі, між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_6 19 липня 2001 року був укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу Лєщєнко О.Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 943. У відповідності до п. 1 вказаного договору купівлі-продажу, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , продали, а ОСОБА_2 купив двокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 49,20 кв.м., житловою площею 27,70 кв.м., яка складається із: коридору площею 7,50 кв.м., житлової кімнати площею 16,10 кв.м., житлової кімнати площею 11,60 кв.м., комори площею 0,30 кв.м., кухні площею 6,70 кв.м., ванної площею 2,80 кв.м., уборної площею 1,30 кв.м. та лоджії площею 2,90 кв.м. На підставі вищенаведеного договору купівлі-продажу на ім`я Відповідача на вищенаведену квартиру було зроблено технічний паспорт та з 12.10.2001 року вона була поставлена на реєстраційний облік за адресою цієї квартири, де й перебуває по теперішній час.

       Вказана квартира була придбані відповідачем під час перебування в шлюбі, однак, всупереч закону Відповідач категорично не визначає за нею права власності на сумісно набуте майно, з приводу чого між ними виникають суперечки та непорозуміння стосовно володіння та користування спільним майном, зокрема вказаною квартирою. Так, незважаючи на те, що придбання сумісного житла було заплановано ними разом, придбано на власні кошти кожного з нас, Відповідач ні на які домовленості стосовно розподілу сумісного майна не погоджується та шляхом емоційного тиску у відношенні неї, кожним разом намагається обмежити доступ у володінні та користуванні квартирою, в наслідок чого взаємовідносини між ними вкрай розпечені, існує загроза переходу від словесних погроз до фізичних, і вона вимушена шукати знімне житло, тому що іншого житла, на яке я б мала право власності, у неї не має. Саме з цієї причини вона вимушена у судовому порядку відстоювати своє право на частку квартири шляхом визнання об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя придбану у шлюбі квартиру.

Тому просить визнати об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , яка була придбана за договором купівлі-продажу від 19 липня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу Лєщєнко О.Ю. та зареєстровано в реєстрі за № 943 на ім`я ОСОБА_2 під час знаходження у шлюбі із ОСОБА_1 .

Поділити в натурі між нею ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , у рівних долях, визнавши за мною в порядку поділу спільного майна колишнього подружжя право власності на Ѕ частину цієї квартири.

01.07.2021 року до канцелярії суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просив суд в задоволенні позовних вимог, викладених позивачем у позовній заяві про поділ квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя відмовити повністю.

05.07.2021 року електронною поштою та 07.07.2021 року поштою надійшла заява представника відповідача ОСОБА_3 про застосування строку позовної давності та відмову в задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 пояснила, що вважає строки позовної давності не пропущеними, оскільки про порушення свого права дізналась на початку цього року десь квітень-березень місяць, коли колишній чоловік почав до неї застосовувати фізичне насильство, порушувати її спокій в квартирі. Вона була вимушена звернутись в органи правопорядку, це все зафіксовано та траплялось неодноразово. За необхідності вона може надати всі необхідні документи на підтвердження. Вони з дитиною жили в квартирі. До 2018 року відповідача взагалі не було в Україні. Коли відповідач знову почав жити з ними, розпочались скандали. 23.03.2001 року уклали шлюб, а в липні 2001 року купили квартиру. До цього часу вона в ній проживає. Гроші на квартиру були частково з грошей на весілля, які подарували батьки відповідача, а 600 доларів вони виплачували з кредиту. Загальна сума становила 1600 доларів. В 2015 році вони розлучились. Просила позов задовольнити. Виділити її частину, яку вона подарує своїй дитині.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 пояснив, що позивач бреше. Батьки подарували гроші через 3 місяці після одруження. З 2014 року вони разом жили в Москві. Потім повернулись. Позивач почала робити людям манікюр, а він їй заважав своєю присутністю. Квартиру купили за 6000 гривень, гроші дарували його батьки на весілля, але вже після самого весілля. З 2015 року за квартиру платила його мати. Просив відмовити в позові. Будь якого психологічного тиску на позивача не вчиняв, да приходив о 12 годині ночі, вона спала в себе в спальні. Він лягав спати у себе. На час розірвання шлюбу будь-яких суперечок щодо квартири не було.

Представник відповідача адвокат Фурманов Є.В. вважає, що минули строки давності. Просить відмовити в задоволенні позовної заяви.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши та перевіривши доводи сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

       Відповідно до копії свідоцтва про одруження ОСОБА_2 та ОСОБА_7 зареєстрували шлюб, 23.03.2001 року, актовий запис № 17, після чого подружжю присвоєне спільне прізвище ОСОБА_8 (а.с. 9).

Рішенням Новоайдарського районного суду Луганської області від 12.01.2015 року справа № 419/ 1031/14ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 9 зворотна сторона).

Відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири укладеного 29.07.2001 року між ОСОБА_4 , діюча від імені своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_5 , ОСОБА_9 . За згодою своєї матері з однієї сторони та ОСОБА_2 уклали договір про таке: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_2 купив квартиру під номером АДРЕСА_3 , яка складається із коридору пл. 7,50 кв.м., жилої кімнати площею 16,10 кв.м., жилої кімнати пл. 11,60 кв.м., комори пл. 0,30 кв.м., кухні пл. 6,70 кв.м., ваної пл. 2,80 кв.м., уборна пл. 1,30 кв.м., лоджії пл. 2,90 кв.м., житловою площею 27,70 кв.м., загальною площею 49,20 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_4 (а.с. 5).

       Згідно частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення, за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього зареєстровано лише за одним з подружжя.

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

ОСОБА_2 наголошував в судовому засіданні, що спірна квартира була придбана за кошти, які його батьки подарували на весілля, але вже після нього.

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

        Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у ст. 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Відповідно до ч. 2, 4, 5 ст. 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

При поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, застосуванню підлягають положення ч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Позивачка, посилаючись на неможливість досягнути згоди щодо поділу майна, та вимушена в судовому порядку відстоювати своє право на частку квартири, шляхом визнання об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя придбану у шлюбі квартиру. Зазначені твердження також були встановленні і в судовому засіданні, оскільки відповідач та його представник заперечують доводи позивача про те, що квартира є майном набутим під час шлюбу та є їх сумісною власністю.

Слід зазначити, що спірна квартира набута сторонами за час шлюбу і презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не спростована, тому квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між колишнім подружжям в рівних частках.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме в частині визнання об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя та визнання права власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_5 .

Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з ст. 361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів( ст.362 ЦК України).

Відповідно до ст. 364 ЦК України, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364 ЦК України дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі.

У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року в справі № 6-12цс13 зроблено висновок, що «у разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється зі спільної власності, у разі поділу спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників (стаття 367 ЦК України). Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 зазначено, що «оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно».

За відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна таке питання вирішується судом та враховується, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється; при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишається, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто становити окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України та пункту 10 Порядку присвоєння об`єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікаю об`єктів нерухомого майна для реєстрації прав на них».

Оскільки на час розгляду справи суд не може прийняти рішення про виділ частки в натурі, оскільки питання про призначення експертизи для встановлення технічно-можливих варіантів розподілу спірної кварти не ставилось, будь яких висновків експертів про можливий поділ квартири матеріали справи не мають, суд відмовляє в цій частині позовних вимог.

Щодо доводів відповідача та його представника, щодо спливу строку позовної давності суд зазначає наступне.

Так, статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 про порушення свого права на частку у спірному майні подружжя дізналась лише у 2021 році в період березня-квітня, коли зі сторони відповідача почав чинити на неї тиск, зазначений час збігається із зверненням позивача до суду з зазначеним позовом.

       Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51; рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року в справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», пункт 570).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 619/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Тому, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року в справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року в справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року в справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213ск19), від 27 січня 2021 року в справі № 643/17707/15ц (провадження № 61-9127св19).

       Тому суд вважає, що позивач не пропустив строк позовної давності.

       З огляду на вищевикладене, проаналізувавши встановлені обставини по справі, оцінивши надані в силу положень ст. 81 ЦПК України докази в їх сукупності, враховуючи те, що вимоги позивача є виправданими, направлені на захист її майнових прав, суд приходить до висновку щодо можливості часткового задоволення позовних.

Висновки суду підтверджуються письмовими доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Керуючись ст. ст. 10, 12, 13, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, ст. ст.60, 69-71 СК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя - задовольнити частково.

Визнати об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , яка була придбана за договором купівлі-продажу від 19 липня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу Лєщєнко О.Ю. та зареєстровано в реєстрі за № 943 на ім`я ОСОБА_2 під час знаходження у шлюбі із ОСОБА_1 .

Визнати за  ОСОБА_1 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на Ѕ частину квартири  АДРЕСА_2 .

В іншій частині позовних вимог відмовити.

       Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду

Головуючий В. Б. Мартинюк

Повний текст рішення суду виготовлено 03.08.2021 року.