Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27.07.2021 Справа №607/15148/20

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі головуючого судді Позняка В.М.,

за участі секретаря судового засідання Свергун Т.В., представника позивача - відповідача - ОСОБА_1 , представника відповідача-позивача - ОСОБА_59,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі цивільну справу за позовом релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» до ОСОБА_2 про визнання особи такою що втратила право на користування приміщенням та зустрічним позовом ОСОБА_2 до релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

І. Описова частина.

1.Зміст вимог та заперечень учасників справи.

1.1.1. Позиція сторони позивача-відповідача релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви».

Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 , просить визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що позивач, на підставі свідоцтва про право власності на будівлі від 14.09.1999 року виданого Тернопільським бюро технічної інвентаризації є власником будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08.07.1999 р. № 133, на підставі якого видано свідоцтво, монастирю Св. ОСОБА_62 Студита, який пізніше перейменований в релігійну організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви», передано у власність вказані будівлі саме для культових потреб монастиря.

Культова будівля релігійної організації спеціально призначена для задоволення релігійних потреб громадян: проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших і практики відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації.

Звертає увагу, що будівлі монастиря не є житловими спорудами, а являють собою цілісний монастирський комплекс, що складається з келій і храму, які є нероздільними, про що виразно свідчить технічна документація монастиря. Таким чином, приміщення з якого Монастир просить виселити відповідача-позивача не можна розглядати в контексті "концепції житла" у світлі принципів статті 8 Конвенції про захист людини і основоположних свобод.

Спеціальні місця, в яких проживають черниці називаються келіями, які є, насамперед місцем молитви. Проживання черниць в будівлі монастиря є складовою внутрішніх настанов чернечої інституції.

Від 1999 року в будівлі за адресою АДРЕСА_1 за згодою власника проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці. Спільнота сестер смт. Великі Бірки формувалася під опікою та духовним проводом Монастиря Св . ОСОБА_62 Студита (юридичної особи, що за видом релігійних організацій відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу совісті релігійні організації» є монастирем) та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права.

Жіночий монастир Введення у храм Пресвятої Богородиці засновано у 2004 р. як церковну «юридичну особу» відповідно до норм ККСЦ, без державної реєстрації та набуття статусу юридичної особи. Членом цього монастиря була відповідачка. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не забороняє релігійним організаціям діяти без державної реєстрації.

ОСОБА_2 було виключено з членів колишнього монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці у зв`язку з його церковною ліквідацією (скасуванням) 02 квітня 2017 року. Колишній Монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці, до якого належала ОСОБА_2 , з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ, був канонічно скасований Декретом ОСОБА_27 від 27.04.2017 р. рішення про скасування монастиря 01.02.2019 р. затвердив ОСОБА_5 .

З моменту канонічного скасування Монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці Відповідачка-Позивачка втратила членство (у розумінні ККСЦ - втратила приписку) в колишньому монастирі Введення у храм Пресвятої Богородиці.

Від 04.06.2020 р. в монастирській будівлі по АДРЕСА_1 за згодою власника (відповідача) проживає новоутворена чернеча інституція - Свято-Благовіщенська монаша спільнота, члени якої приписані до дому спільноти. Позивачка не є членом цієї чернечої інституції, не має церковної приписки до дому цього інституту, та згідно з церковним законодавством не має права перебувати в будівлі цієї монашої спільноти.

Заперечує твердження представника позивача за зустрічним позовом про те, що ОСОБА_2 набула постійне місце проживання у спірному приміщенні 2003 році. Згідно записів у будинковій книзі прописки громадян, що мешкають в будинку АДРЕСА_1 зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 за вказаною адресою з 19.11.2013 року. Підставою користування майном було перебування ОСОБА_2 в членах монастиря. Оскільки обставини, згідно яких надавалося у користування приміщення припинилися, особа втрачає право на користування майном, яке належить на праві власності Монастиреві .

Позиція представника ОСОБА_2 про те, що «вселення та реєстрація здійснено без будь-яких обмежень на довічно» вважає не підтвердженою, враховуючи наявні докази в матеріалах справи, та ґрунтується на припущеннях. Окрім того, таке твердження суперечить церковному законодавству, тобто ККСЦ, який передбачає, що особа може бути видалена (канони 497-498), відпущена з монастиря (канони 499-500) або ж сама добровільно може його покинути (канони 492-493). Таким чином, особа може проживати у монастирі лише в тому часі, коли є його членом.

Вважає зустрічний позов намаганням позивача «вселитися» до монастиря - є спробою захоплення колишніми членами ліквідованого Монастиря.

3 огляду на системні порушенню монашої дисципліни і монаших правил ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ, декретом Верховного Архієпископа УГКЦ 05 травня 2017 року ОСОБА_2 у зв`язку із неприйняттям у дусі монаршої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями в поглядах з очільницею монастиря, з власної волі залишила монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці у смт В.Бірки Тернопільського району, таким чином припинивши ведення з іншими монахами спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому.

Незважаючи на зміну місця проживання, ОСОБА_2 не подала заяви про зняття з реєстрації за попереднім місцем проживання в будинку за адресою АДРЕСА_1 , який належить на праві власності позивачу і призначений для проживання вірян - монахинь нового (іншого) Монастиря , який заснований Декретом єпархіального Єпископа Тернопільсько-Зборівського УГКЦ від 4 червня 2020 р. № 165/2020.

Зауважує, що ОСОБА_2 з травня 2017 року фактично проживала в Івано-Франківській області, Тисьменницькому районі, село Посіч, разом з іншими сестрами, а тому її твердження про відсутність житла є неправдивими.

Вважає, що відповідачка мала сервітут на право користування житлом, який припинився на підставі пунктів 2 та 4 частини першої статті 406 Цивільного кодексу України, у зв`язку із відмовою ОСОБА_2 та припинення обставин, які стали підставою для встановлення сервітуту.

Наголошує, що діями ОСОБА_2 порушується право власності позивача володіти та розпоряджатися своїм майном.

У заявах по суті зауважує, що підставою для вселення до монастиря (келії) в АДРЕСА_1 стало прийняття відповідачки позивачки до монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці та набуття чернечого (монашого) стану.

ОСОБА_2 05 травня 2017 року, після церковно-канонічної ліквідації 27 квітня 2017 року згаданого монастиря, вчинила власні добровільні вольові дії щодо виселення з Монастиря , з чого можна зробити висновок, що в цей період вона мала право користування чужим майном на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з відповідачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття позивача в монахині. Власною поведінкою у виді виселення з келії Монастиря на добровільній основі, відповідачка-позивачка вчинила дії, з якими пов`язується припинення права користування чужим майном.

Звертає увагу, що на підставі декрету архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського про звільнення з монаршого стану від 22.10.2020 року ОСОБА_2 звільнено з монаршого стану, що ще раз підтверджує про відсутність підстав для проживання в монастирі.

Наголошує, що на цей час, ОСОБА_2 не є членом жодної монашої спільноти УГКЦ, в тому числі і не є членом Свято-Благовіщенської монашої спільноти в смт Великі Бірки, яка на цей час діє в будинку.

В судовому засіданні представник позивача позов первісний позов підтримав з підстав викладених в заявах по суті, просить його задовольнити. Зустрічний позов заперечила.

1.1.2. Позиція відповідачки-позивачки ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом, в якому просить зобов`язати релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом вселення її до будинку та передачі дублікату ключів від нього.

Покликається на те, що прийшла до монастиря 20.12.2003 року. Постриг у рясу отримала 15.02.2008 року, а постриг у Малу схиму - 22.09.2003 року. Таким чином, у монашому стані перебуває понад 17 років. З 19 листопада 2013 року, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживає разом з іншими членами даного чернечого інституту за адресою АДРЕСА_1 - в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним.

Ніякого іншого тимчасового чи постійного житла не має.

05 травня 2017 року монаша спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці тимчасово залишила житло у Головному Домі (у якому більша частина сестер має реєстрацію місця проживання).

Причина залишення - сестри не бажали жити у постійних конфліктах з незаконно призначеною ігуменею с. ОСОБА_60 ( ОСОБА_8 ) і незаконних діях владики ОСОБА_9 .

11 січня 2018 року с. ОСОБА_61, настоятелька, ( ОСОБА_10 ), с. ОСОБА_62, секретар, ( ОСОБА_11 ) прибули до Головного Дому монашої спільноти сестер і їх не впустили сестри.

01 лютого 2018 року позивачка з іншими робили спроби повернення до Головного Дому. Сестри понад годину часу провели під брамою, дзвонили у дзвінок, стукали і чекали - в результаті їм не відчинили.

15 травня 2020 року зробили чергову спробу повернення - нікого з сестер не допустили на територію. До них за браму вийшла с. ОСОБА_63 ( ОСОБА_12 ) і повідомила, що «владика заборонив пускати сестер на територію».

28 серпня 2020 року Відповідачка в числі 15 сестер, що належать до монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, вкотре прибули за місцем проживання та реєстрації, виконуючи припис митрополита ОСОБА_13 . Оскільки вони вчергове були не допущені, навіть, на територію будинку, тому звернулися за допомогою до місцевого органу поліції.

Звертає увагу на концепцію «житла», яке визначено у практиці ЄСПЛ.

Зауважує, що позивач не навів належних, допустимих, достовірних і достатніх у своїй сукупності доказів причин тривалої відсутності Відповідачки як і не надав жодного аргументу, а лише обмежився положеннями закону, який врегульовує випадки припинення сервітуту - пункт 2, 4 частини першої статті 406 ЦК України.

Просить врахувати те, що: житлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 є єдиним житлом Відповідачки в Україні; відповідачка не втратила інтерес до цього житла; тимчасова відсутність була викликана негуманним ставленням ігумені с. ОСОБА_64 ( ОСОБА_14 ), про що було доведено до відома єпископа ОСОБА_15 ; позивач змінив замки, чинив інші перешкоди щодо повернення до монашої обителі; відповідачка здійснювала неодноразові спроби повернення до житлового приміщення за місцем реєстрації.

Тому, вважає, що беззаперечними є факти, які свідчать про наявність поважних причин тимчасової відсутності та безпідставності визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою АДРЕСА_1 .

Посилання на рішення Великобірківської селищної ради №133 від 08 липня 1999 року, у пункті 1 якого вказано «для культових потреб монастиря» не є тотожним поняттю культова будівля. Будинкова книга, в якій проведено записи реєстрації місця проживання велася тільки стосовно і для житлових будинків та квартир, а не для культових будівель.

Некоректним вважає зазначення, що ОСОБА_2 виключена з колишнього монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці. По-перше, юридично немає і не було теперішнього чи колишнього монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці. Згідно грамоти від 14.06.1999 року йдеться про монашу спільноту. Грамота 2004 року благословляє заснований жіночий монастир. Обидва документи, навіть, не є підставою для реєстрації релігійної організації монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці.

Вважає недопустимим і неналежним доказом Декрет від 22 жовтня 2020 року про звільнення з монашого стану монахині ОСОБА_17 , так як: щоб визначити його законність щодо змісту та форми, необхідно втручатися в сферу канонічного права; виданий він після пред`явлення позову; може бути оскаржений; не підтверджує тотожність особи, яку звільнено з монашого стану з особою позивачки за зустрічним позовом у встановленому законом порядку; має місце звільнення з членства не зареєстрованої ні у канонічному, ні у цивільно-правовому порядку релігійної організації.

Звертає увагу, що вселення ОСОБА_2 проводилося з дозволу і на умовах визначених тодішнім керівником ОСОБА_18 . Вселення та реєстрація здійснено без будь-яких обмежень на довічно. ОСОБА_19 користується окремою житловою кімнатою, в якій обстановку здійснювала на свій смак та можливості. Дуже багато речей привезла з дому, де проживала до того, окремі речі - персональні дарунки меценатів та жертводавців.

Вважає, що аморальною, нехристиянською є поведінка Позивача-Відповідача, який своїми діями доводить до стану особи без визначеного місця проживання ОСОБА_19 - жінку, багато років свого життя власною працею долучилася до розбудови та благоустрою будинку, в якому зареєстрована, та в якому з дня заселення облаштувала собі кімнату-домівку.

Просить врахувати також принцип пропорційності втручання в право на житло, та балансу між захистом права власності Позивача-відповідача та захистом права Відповідача-Позивача на користування житловою кімнатою у будинку. Звертає увагу, що житловий будинок має двадцять сім житлових кімнат, в якому живуть тільки три особи - ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 . Таким чином, у цій справі питання про визнання Відповідачки-Позивачки такою, що втратила право користування житлом в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Вважає, що позивач вибрав неналежний спосіб захисту свого права.

Заперечує твердження позивача-відповідача, що спірне приміщення не є житлом, оскільки воно призначене для цілорічного проживання, має всі необхідні для життя інженерні комунікації, та в ньому зареєстроване місце проживання, в тому числі і відповідачки-позивачки.

В судовому засіданні представник відповідача за первісним позовом, позивача за зустрічним позовом просить відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов просить задовольнити, з підстав, викладених в заявах по суті.

1.2. Рух справи в суді.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 вересня 2021 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 листопада 2020 року із занесенням до протоколу судового засідання, суд постановив перейти до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче судове засідання.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 лютого 2021 року із занесенням до протоколу судового засідання закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду.

ІІ. Мотивувальна частина.

2.1.Досліджені докази та фактичні обставини встановлені судом.

11.10.2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастир Св. Теодора Студита на «Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» зареєстрована як юридична особа, Ідентифікаційни код №24620256, засновник - релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», відомості про юридичну особу включено 15.05.2007 року, про що свідчить витяг з державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до статуту релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви», який прийнято рішенням загальної ради Монастиря Святого Теодора Судита 19 червня 2017 року, зареєстрований в міністерстві культури, наказ №835 від 31 серпня 2017 року, (далі - Монастир) (попередня назва - монастир Святого Теодора Студита) є релігійною спільнотою монахів що живуть згідно правил східного членства.

Монастир входить до ієрархічної структури релігійного об`єднання Української Греко-Католицької Церкви, яка перебуває в єдності з Римським апостольським престолом (п.1.5)

Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» є автономним монастирем свого права і підпорядковується Тернопільсько-Зборівському архієпископу і митрополиту УГКЦ згідно кодексу канонів Східних Церков (п.1.9)

Монастир, як юридична особа користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому статуту (п.1.13)

Відповідно до рішення Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08.07.1999 р. № 133 сесія селищної ради вирішила передати безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно додатком за адресою АДРЕСА_1 для культових потреб монастиря.

Як видно з акту передачі комунального майна від 29.07.1999 року за адресою: АДРЕСА_1 , Великобірківський сільський голова передав, а ієромонах ОСОБА_65 від імені монастиря св. Теодора Студита прийняв будинки АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , допоміжні споруди, інженерні комунікації.

Згідно Свідоцтва про право власності на будівлі від 14.09.1999 року об`єкт в селищі Великі Бірки на АДРЕСА_1 на праві колективної власності та складається з чотирьох будівель. Як видно з реєстраційного напису, будівлі зареєстровано в Тернопільському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстрову книгу №2 за реєстром №92 від 14 вересня 1999 року.

Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 15.07.2005 року виготовлено інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в храм АДРЕСА_1 . Складається з будівлі Монастиря позначеного літерою «А», трапезної позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожводойми позначеної літерою «К» огорожі та відмостки.

В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі позначені цифрами 5,7,8,11,22,24,26,27,30,32,34,35,37 та на другому поверсі позначені цифрами - 7,8,12,15,16,20,21,27,28,32,33,40,41,42,43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня (а.с. 123,124, 125, 128)

В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келія позначена цифрою 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна (а.с. 129).

Як видно з будинкової книги будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_19 зареєстровано у вказаному будинку з 19.11.2013 року. (а.с. 10-12).

Згідно грамоти, єпископ ОСОБА_24 благословляє заснований отцем ОСОБА_25 у смт. Великих Бірках Монастиря Введення в Храм Пресвятої нашої Богородиці і Приснодіви Марії в 2004 році (а.с. 13)

Як видно із декрету від 27 квітня 2017 року №ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви ОСОБА_66 постановив закрити Монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці що в смт. Великих Бірках Тернопільського району та всі залежні монастирі. Декрет виданий з огляду на систематичні порушення монашої дисципліни монарших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального єпископа та Верховного Архиєпископа УГКЦ, а також діям поодиноких членів що створило суперечливий Богопосвяченому життю стан, а мирянам завдало значних фізичних, психічних і духовних наслідків.

Згідно протоколу С.ОСОБА_67 мон. ОСОБА_28 від 06 травня 2017 року повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ 09 травня 2017 року про те, що 05 травня 2017 року, сестри, в тому числі ОСОБА_29 особисто взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

Листом від 09 травня 2017 року С.ОСОБА_67 мон. ОСОБА_28 повідомила архієпископу і митрополиту ОСОБА_31 про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Повідомила, що монахині, серед яких ОСОБА_29 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтувалися проти розпоряджень вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили по власній волі. Це створювали у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію.

ОСОБА_19 , разом з іншими підписантами зверталася до синоду Єпископів УГКЦ, реколекційний центр Львівської Архиєпархії УГКЦ листом від 04 вересня 2017 року №6/2017, в яких висловлювали незгоду з діями кир ОСОБА_9 , якими він іменував ігуменю с. ОСОБА_68 ( ОСОБА_32 ), через те що цьому не передував вибір.

Також, ОСОБА_19 , разом з іншими підписантами зверталася до владики ОСОБА_33 протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії листом від 12 жовтня 2017 року, в якому повідомляли, що вони не бажали жити у постійному виясненні відносин з незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачується в непослусі, скаржилися на великий психологічний тиск в монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

Як видно з довідки виконавчого комітету Великобірківської селищної ради №954 від 07.09.2020 року, відповідно до акту опитування свідків від 04 вересня 2020 року, серед інших ОСОБА_19 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу там не проживають.

Відповідно до акту опитування від 04 вересня 2020 року, комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку серед інших ОСОБА_19 , проте впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.

Декретом від 04 червня 2020 року №165/2020 архієпископа і митрополита ОСОБА_31 останній повідомив, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у с. Великі Бірки.

Відповідно до заяви начальнику Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області від 28.08.2020 року, яку підписала, серед інших, ОСОБА_19 та ОСОБА_34 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 і бажають повернутися проживати за цією адресою. Приїхали до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем та виявили, що замки поміняні. Вони подзвонили в двері, до них вийшла ОСОБА_35 . Яка їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_36 та що вона дасть відповідь через 10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде, зателефонували в поліцію. Просять захистити їх права.

Відповіддю т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області Р.Марківа від 24.09.2020 року ОСОБА_34 повідомлено, що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендовано звернутися до суду.

Судом досліджено відеозапис наданий позивачем за первісним позовом, на якому зафіксовано події 05 травня 2017 року та відеозапис наданий представником відповідача-позивача на якому зафіксовано події 28 серпня 2020 року.

Листом від 20 серпня 2020 року №232/2020 ОСОБА_31 Архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський звернувся до монахині ОСОБА_17 ( ОСОБА_19 ), в якому надав канонічне попередження на один місяць, в якому повідомив, що якщо вона не змінить поведінки, то буде звільнена з монашого стану.

Згідно декрету про звільнення з монаршого стану від 22.10.2020 року №460/2020, архієпископ і митрополит ОСОБА_31 постановив монахиню ОСОБА_17 ( ОСОБА_38 ) члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці звільнити з монаршого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.

Допитаний як свідок ОСОБА_39 показав, що він є священнослужителем в селищі Великі Бірки Тернопільського району. Він був свідком того, що в 05 травня 2017 року сестри монастиря спокійно забрали всі свої речі, які хотіли, та поїхали. За ними приїхали автомобілі, в які вони грузили свої речі. Він знімав процес на камеру. Вони не погодилися із наказом церкви щодо об`явлення.

Допитана як свідок ОСОБА_40 показала, що вона на даний час є монахинею, проживає в селищі Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області. Знає, що сестра ОСОБА_19 не погодилася із рішенням Церкової влади і покинула приміщення монастиря добровільно. Знає, що в 2020 році була спроба цими сестрами захопити монастир. Вони поміняли замки у вхідних дверях.

Допитана як свідок ОСОБА_22 показала, що вона на даний час є монахинею, проживає в селищі Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області. ОСОБА_19 проживала з ними в монастирі в смт. Великі Бірки, Тернопільського району. З приводу подій, які відбувалися в Монастирі було прийнято рішення вищої церковної влади. Деякі сестри з ним не погодилися, прийняли позицію ОСОБА_42 і покинули монастир. Це було 05 травня 2017 року, коли вони забрали свої речі, дивани, меблі, світильники. Були великі машини, вантажівки. В 2017 році змінили замки. 28 серпня 2020 року вони приїхали великою кількістю та хотіли захопити монастир. Вона їх не впустила, тому що вони чужі люди.

Допитаний як свідок ОСОБА_43 показав, що він є підприємцем, допомагає спільноті монастиря, фінансово, транспортом, тощо. Разом із братом 28.08.2020 року був свідком того, що ОСОБА_19 разом з іншими монахинями намагалася потрапити на територію монастиря, однак з того боку підійшла людина і сказала, що не може пустити їх на територію і скрилася. Вони довго перебували там, приїхала поліція.

Свідок ОСОБА_44 показав, що він був в с. Великі Бірки 28.08.2020 року, та бачив, що ОСОБА_38 робила спробу повернутися за місцем своєї реєстрації. Вийшла одна особа, яка пішла і не повернулася. Ключі, які мали сестри, були непридатні.

Свідок ОСОБА_45 показав, що він працював головою Великобірківської селищної ради. За його каденції, селищна рада вирішила в 1997 року передати в оренду, а потім у власність приміщення по АДРЕСА_1 у відповідь на звернення ігумена ОСОБА_42 . За час проживання сестри покращили майно, працювали своїми руками та самі створили його в тому вигляді, в якому він є зараз. Він був свідком того, що сестри намагалися зайти до монастиря, але їх не впустили.

Допитана як свідок ОСОБА_46 показала, що ОСОБА_19 вселилася в приміщення монастиря разом з нею, не маючи статусу та була на той час світською особою. Її поселили безстроково. ОСОБА_38 була змушена залишити Монастир . Так, в 2016 році їм примусово призначили нового настоятеля. Було обмеження в харчуванні, тиск, залякування. Вони тимчасово залишили монастир та звернулися до Вищої Церковної влади з метою вирішення конфліктної ситуації. Вона дбала про будинок за весь час проживання. ОСОБА_19 хоче повернутися та робила такі спроби в 2018,2019, 2020 році, однак їй не дали такої можливості.

Свідок ОСОБА_47 показала, що вона знайома з ОСОБА_48 з 2003року, коли ОСОБА_49 прийшла в монастир як світська дівчина. ЇЇ батьки допомагали. З приходом нового керівництва помінялася атмосфера в монастирі, почалися переслідування, слідкування, підслуховування, запропонували перейти в інші спільноти. Деякі сестри тимчасово залишили монастир. Пробувли повернутися, але не могли.

Допитаний як свідок ОСОБА_50 показав, що він був свідком, як сестри, в тому числі і ОСОБА_19 28.08.2020 року намагалися потрапити до монастиря, але не могли.

Допитаний як свідок ОСОБА_51 показав, що він є керівником підприємства та допомагає сестрам монахиням монастиря. ОСОБА_38 деякий час навіть проживала в нього, оскільки не могла з певних причин проживати в монастирі. Він забирав з монастиря речі.

Допитаний як свідок ОСОБА_52 показав, що він був свідком, як 28.08.2020 року ОСОБА_38 з іншими сестрами намагалася повернутися в монастир. Однак їх не впустили.

Свідок ОСОБА_53 показала, що знає ОСОБА_54 з 2003 року. Вона була керівником монастиря з 2004 року. Коли призначили нового керівника почалися непорозуміння, змушували покинути приміщення Монастиря . З 2017 році із ОСОБА_49 не бачилася, спілкувалася по телефону. Знає, що вона не має де жити та бажає повернутися в монастир.

2.2. Застосовані норми права, та мотиви, з яких виходить суд при їх застосуванні.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У спірних правовідносинах права позивача за первісним позовом,як власника будівлі, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

В даному випадку спір виник між власником житла, який є юридичною особою та користувачем житлового приміщення з приводу користування вказаним житлом.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Таким чином, у цій справі питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), пункт 60).

2.2.1. Щодо покликання позивача на те, що спірні приміщення не є житлом.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Статтею 379 Цивільного кодексу України передбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Житлове приміщення - опалюване приміщення, розташоване у наземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-гігієнічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізованого випромінювання. ДБН В.2.2-15-2019).

Дослідивши технічний паспорт на будівлі по АДРЕСА_1 , судом встановлено, що у вказаних будівлях наявні приміщення для постійного проживання - келії, санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня, тобто інфраструктура для постійного проживання.

На те, що спірне приміщення є житлом свідчить і факт реєстрації місця проживання в ньому фізичних осіб.

ОСОБА_19 з 2007 року проживає у спірному будинку, іншого житла не має, що дає підстави вважати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Тому суд відхиляє доводи позивача, що спірні правовідносини регулюються виключно відносинами права власності.

Факт розміщення житлових приміщень в будівлях релігійних організацій та призначених для культових потреб, не впливає на правовий статус вказаних житлових приміщень.

2.2.2. Вирішуючи питання щодо припинення сервітуту у зв`язку із відмови від нього особи, в інтересах якої він встановлений, суд виходить із такого.

Позивач за первісним позовом стверджує, що право користування будинком (сервітут) у ОСОБА_2 припинився, серед іншого, на підставі пункту 2 частини першої статті 406 ЦК України, у зв`язку із відмовою від нього особи, в інтересах якої встановлений. Звертає увагу, що ОСОБА_2 припинила проживати 05 травня 2017 року, вчинивши власні добровільні вольові дії щодо виселення з монастиря, а тому можна прийти до висновку, що в цей період вона мала право користування чужим житлом. Власною поведінкою у виді виселення з житлового будинку Монастиря на добровільній основі, яку можна розцінити як односторонній правочин, відповідач вчинила дії, з якими пов`язується припинення права користування чужим житлом.

Представник відповідача стверджує, що ОСОБА_19 не відмовлялася від права проживання у спірному приміщенні, хоче повернутися туди проживати, але не може не з своєї волі. Звертає увагу, що відповідачку без її згоди, змусили покинути приміщення по АДРЕСА_1 . Вона не втратила інтерес до житла, не має іншого місця проживання, та намагалася повернутися проживати в нього, однак, не мала такої можливості через дії позивача.

Пунктом 2 частини першої статті 406 Цивільного кодексу України передбачено, сервітут може бути припинений у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут.

Статтею 12 Цивільного кодексу України передбачено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Центральним елементом здійснення свого суб`єктивного права є свобода вибору особою відповідної поведінки. Тобто ніхто, окрім самого носія права, не може вирішити питання про здійснення чи нездійснення суб`єктивного цивільного права та час коли дане суб`єктивне право повинне бути здійснене.

При цьому сама по собі відмова від здійснення чи нездійснення особами своїх цивільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.

Дослідивши докази в їх сукупності, суд доходить висновків, що належні, достовірні достатні та допустимі докази, які б свідчили про те, що ОСОБА_19 відмовилася від сервітуту на право користування приміщенням по АДРЕСА_1 не надано.

Так, як встановлено судом із показань свідків ОСОБА_46 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , пояснень сторін, письмових звернень від 04.09.2017 року та від 12.10.2017 року, причинною залишення відповідачкою за первісним позов приміщення по АДРЕСА_1 була конфліктна ситуація, психологічна напруга.

Доказів того, що у відповідачки наявне інше житло суду не надано, навпаки, як встановлено із показань свідків, ( ОСОБА_57 , ОСОБА_51 ), у зв`язку із відсутністю місця проживання ОСОБА_19 деякі проміжки часу проживає в інших людей.

Весь цей час відповідачка була зареєстрована в спірному приміщенні.

Як видно із показань свідків ОСОБА_58 , ОСОБА_40 , в 2017 році змінено всі замки в приміщенні, що свідчить про свідомі дії позивача ще з 2017 року не допускати відповідачку у вказане приміщення, про що вона усвідомлювала.

Також, як видно із пояснень сторін, показань свідків ОСОБА_58 , ОСОБА_50 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_55 та інших, дослідженого відеозапису та звернень в поліцію, принаймні в 2020 році ОСОБА_19 намагалася повернутися проживати у спірне приміщення, однак, не змогла цього зробити через перешкоди з боку осіб, які там проживали.

Всі ці обставини в сукупності свідчать про те, що ОСОБА_19 не втратила інтерес до спірного житла та свідомо не відмовлялася від сервітуту на право користування приміщенням.

2.2.3. Щодо втрати користування житлом у зв`язку із припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Позивач за первісним позовом покликається на те, що право користування будинком у ОСОБА_19 виникло на підставі прийняття її в монахині Монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці. У зв`язку із тим, що позивачку виключено з числа членів монастиря через його церковну ліквідацію, не набуття членства в жодному канонічному чернечому інституті (монастирі) УГКЦ та звільнення її з чернечого стану, припинився сервітут на право користування житловим приміщенням.

Відповідач за первісним позовом, заперечуючи проти позову, поликається на те, що ОСОБА_19 вселилася з волі власника у спірне приміщення на довічно для проживання, та таке проживання не пов`язане з будь-якими умовами. Відповідачка-позивачка вселилася як фізична особа, не маючи ніяких монаших санів. Проживаючи в спільноті, ОСОБА_19 могла взагалі не набути такого стану. Довічне користування надавалося, зважаючи на прийняття нею умов постійного догляду, ремонту, покращення за наданим в користування конкретним приміщенням та за всіма об`єктами рухомого та нерухомого майна та елементів благоустрою.

Пунктом 2 частини першої статті 406 Цивільного кодексу України передбачено, сервітут може бути припинений у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Отже, в силу статтей 12,13,77,80 Цивільного процесуального кодексу України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати принципу справедливості розгляду справи судом. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

Позивач повинен був довести, що право користування житловим приміщенням було надано саме у зв`язку із прийняття її в монахи Монастиря, яке припинилися.

Суду не надано доказів, що при вселенні ОСОБА_2 до монастиря обмежувалося будь-якими конкретними та чіткими умовами, які міг би перевірити суд, та недотримання яких призводило б до втрати права користування житловим приміщенням, а також те, що такі умови обумовлювалося наперед із ОСОБА_2 , нею погоджені.

Сам факт створення та ліквідація монастирської спільноти, виключення з числа членів Монастиря чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи, без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_2 в приміщення та такі умови доводилися до її відома при вселенні і вона на них погодилася.

В іншому випадку, це б суперечила принципу правової визначеності.

2.2.4. Щодо дотримання балансу між захистом права власності позивача та права користування та пропорційності втручання у право на житло.

Як зазначено вище, питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), пункт 60).

Як установлено судом, ОСОБА_19 в 2003 році вселилася у спірний будинку з дозволу власника, докладала свої зусилля для облаштування спірного будинку, іншого житла не має, що дає підстави вважати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Також, судом встановлено, що згідно технічного паспорта спірний житловий будинок має двадцять сім житлових кімнат, тільки у трьох з яких зайняті.

Відтак, суд дійшов висновку про те, що при позбавленні відповідача житла, виселення її із спірного будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, який не довів необхідність виселення відповідача, та інтересами відповідачки-позивачки, яка зареєстрована та протягом тривалого часу користуються спірним житлом на законних підставах, має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

2.2.5. Щодо зустрічного позову про вселення.

ОСОБА_19 просить зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , покликаючись на те, що через дії позивача-відповідача вона позбавлена права користуватися приміщенням.

Відповідач за зустрічним позовом заперечив проти позову з тих підстав, що будівля є культовою, не призначеною для проживання а також на те, що ОСОБА_19 втратила право користування приміщенням у зв`язку із припиненням сервітуту.

Статтею 396 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Оскільки судом під час розгляду справи встановлено, що позивачка не втратила право на користування житлом, фактично на даний час у спірному будинку не проживає, зокрема, згідно показаннями свідків, зверненням в поліції, відеозаписом, не має можливості потрапити до нього через змінені вхідні замки в дверях, та, враховуючи те, що представник релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» заперечувала проти задоволення зустрічного позову, що, у свою чергу, також свідчить про перешкоди у користуванні належній їй власністю, тому вимоги ОСОБА_48 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом вселення підлягають задоволенню.

ІІІ. Висновки за результатами розгляду справи.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» до ОСОБА_48 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування приміщенням - відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_2 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення задовольнити. Зобов`язати релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні житловим приміщенням що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом її вселення у вказаний будинок та передачі дублікату ключів.

ІV. Судові витрати.

Оскільки позов ОСОБА_2 задоволено, відповідно до статі 141 ЦПК України, з Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» на користь держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 908 гривень.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 211, 229, 258, 259, 263, 266, 268, 273, 279, 352, 354, п.п. 15.5 п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ :

В задоволенні позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення задовольнити. Зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні житловим приміщенням що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом її вселення у вказаний будинок та передачі дублікату ключів.

Стягнути з Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» в користь ОСОБА_2 840 грн 80 копійок сплаченого судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області.

Реквізити сторін:

Позивач-відповідач: Релігійна організація «Спасо­-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви», 47844, Тернопільська обл., Підволочиський р-н, с. Колодіївка, вул. Кружляк, 12, Код ЄДРПОУ 24620256;

Відповідач-позивач: ОСОБА_19 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_6 .

Повний текст рішення складено 06 серпня 2021 року.

Головуючий суддяВ. М. Позняк