Справа № 682/791/21

Провадження № 2/682/460/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2021 року Славутський міськрайонний суд Хмельницької області в складі: головуючого судді Шевчука В.В., за участю секретаря Придачук Г.Л., позивача ОСОБА_1 , представників відповідача Мазуркевича О.С. , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Славутського міськрайонного суду Хмельницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Славутського міського нотаріального округу Шкапій В.Я., про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку,

в с т а н о в и в :

08.04.2021 до суду надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Славутського міського нотаріального округу Шкапій В.Я., про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку.

В обґрунтування поданого позову ОСОБА_1 вказує, що він з 1992 року проживав та був зареєстрований в будинку АДРЕСА_1 . Даний будинок з господарськими будівлями належав батькам позивача, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності подружжя, але житловий будинок був офіційно зареєстрований за батьком. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла і після її смерті відкрилася спадщина на Ѕ частину житлового будинку господарськими будівлями. На час смерті матері у вказаному будинку проживали та були зареєстровані позивач та його батько ОСОБА_4 (відповідач по справі). Таким чином, за твердженням позивача, вони з батьком прийняли спадщину, однак офіційно із заявою про прийняття спадщини ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не звертались. Позивач зазначає, що після смерті матері його право на ј частину житлового будинку ніким не оспорювалось, тому він і не звертався до суду із заявою про визнання за ним права власності на частину спадкового майна. Однак без відома позивача ОСОБА_4 , приховавши від нотаріуса, що будинок належав йому та його покійній дружині на праві спільної сумісної власності, а також те, що позивач прийняв спадщину після смерті матері, 02.08.2018 на підставі договору дарування подарував 83/100 частин житлового будинку ОСОБА_5 , а після цього 07.08.2020 подарував останній 17/100 частин житлового будинку. Про відчуження батьком даного будинку позивачеві не було відомо. Враховуючи наведені обставини ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори дарування, а також визнати за ним право власності на ј частину вказаного вище житлового будинку.

27.05.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача ОСОБА_5 , в якому остання заперечує проти задоволення позову. Вказує, що в позовній заяві позивач не зазначив підстав щодо визнання договорів дарування недійсними, а лише припустив, що є власником житлового будинку, в той же час як права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Окрім того відповідач вказує, що рішенням № 61 від 7 квітня 1966 року виконавчого комітету Славутської ради депутатів трудящих її дідусю ОСОБА_4 виділено земельну ділянку АДРЕСА_2 площею 60 кв.м. для індивідуальної забудови. В листопаді 1973 року він завершив будівництво житлового будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла бабуся ОСОБА_6 , після смерті якої в будинку залишився проживати ОСОБА_4 . ОСОБА_1 хоча і був прописаний за вказаною адресою в 1992 року, однак за місцем прописки не проживав і тому його твердження, що він має право на ј житлового будинку, є безпідставним. Відповідач вказує, що в силу вимог ст.ст.548-549 ЦК УРСРС позивач не прийняв спадщину після смерті матері.

27.05.2021 ОСОБА_4 надав відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти задоволення позову з аналогічних підстав. Зокрема вказує, що після смерті дружини у 1996 році він проживав в будинку АДРЕСА_1 один. Його син ОСОБА_1 хоча у був прописаний в будинку в 1922 році, однак за місцем прописки не проживав. Окрім того, після смерті матері ОСОБА_1 не приймай спадщину, як це передбачено ст. 549 ЦК УРСР, тому і не має права на ј частки спірного житлового будинку.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 поданий позов підтримав та повідомив, що після звернення до ЦНАПу для отримання довідки його було повідомлено про те, що він знятий з реєстрації в будинку АДРЕСА_1 , оскільки на підставі договору дарування змінився власник вказаного будинку. Позивач повідомив, що будинок АДРЕСА_1 був побудований та прийнятий в експлуатацію у 1973 році, належав його батькам ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності подружжя, однак всі документи на будинок були оформленні на батька. Після смерті матері він мав домовленість із батьком про те, що ніхто з них не звертатиметься до нотаріуса для оформлення спадщини у зв`язку із браком коштів. Позивач домовився із батьком, що вони разом будуть вести господарство по дому, зокрема, він підтримував батька матеріально, пропонував зробити ремонт в будинку, замінити вікна, дах, однак батько від ремонту відмовлявся. Із інших спадкоємців був лише його брат, який спадкових прав після смерті матері не оформляв, та помер у 2009 році. Таким чином після смерті ОСОБА_6 ніхто спадкових прав не оформляв. Позивач вважає, що має право на ј частки спадщини (будинку) після смерті матері, оскільки вступив в управління спадковим майном - спірним будинком, в якому проживав з 1992 по 1996 роки.

Представник відповідача ОСОБА_7 адвокат Мазуркевич О.С. заперечував проти задоволення позову з огляду на обставини, зазначені у відзиві. Адвокат вказав, що позивачем не зазначено підстав недійсності правочину, визначених ЦК України. Окрім того адвокат зауважив, що спірний будинок був побудований на земельній ділянці, яка у 1966 році за рішенням виконавчого комітету Славутської ради депутатів трудящих була виділена відповідачу ОСОБА_4 для індивідуальної забудови. Всі правовстановлюючі документи на будинок були оформлені на ОСОБА_4 , тому останній не мав необхідності в оформленні спадкових прав після смерті дружини. Адвокат вказав, що позивач ОСОБА_1 протягом встановленого законом шестимісячного строку для прийняття спадщини жодних дій, передбачених ст. 549 ЦК УРСР, не вчиняв, тому відсутні підстави вважати, що він прийняв спадщину після смерті матері. Більше того, оскільки він не вчинив дії за ст. 549 ЦК УРСР, на підставі ст. 553 ЦК УРСР вважається таким, що відмовився від прийняття спадщини. Позивач лише висловлює припущення, що він має право на ј частку у спірному будинку.

Представник ОСОБА_5 ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову. Адвокат вважає, що позивачем не правильно обрано спосіб захисту своїх прав, оскільки його довірителька ОСОБА_5 є добросовісним набувачем майна. Окрім того, ЦК України містить вичерпний перелік підстав для визнання правочину недійним, однак жодної з цих підстав позивач не зазначив. Сам факт реєстрації позивача у спірному будинку не є достатнім доказом того, що останній вступив в управління спадковим майном, як того вимагає ст. 549 ЦК УРСР, а до нотаріуса в порядку вказаної статті позивач не звертався.

Від третьої особи нотаріуса Шкапій В.Я. надійшла заява про розгляд справи за її відсутності.

Заслухавши учасників судового розгляду та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що батьками позивача ОСОБА_1 є ОСОБА_4 (відповідач по справі) та ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 15, 16, 17). Шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено 21 грудня 1957 року (а.с. 16).

Відповідно до даних інформаційного витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_5 є власником 17/100 та 83/100 житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договорів дарування від 07.08.2020 та 02.08.2020, посвідчений приватним нотаріусом Славутського міського нотаріального округу Шкапій В.Я. (а.с. 5-6).

Як видно із відповіді Славутської міської ради позивачеві ОСОБА_1 від 05.02.2021 № Д-2125/70, 10.08.2020 відповідно до п. 26 Правил реєстрації місця проживання, ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку із відчуженням житла (а.с. 8).

За даними домової книги доданої відповідачем до матеріалів справи, в будинку АДРЕСА_1 постійно проживали ОСОБА_6 та ОСОБА_4 . ОСОБА_1 був прописаний у вказаному будинку 30.07.1992 та знятий з реєстрації 26.06.1999.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд враховує наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

В судовому засіданні встановлено та не заперечується сторонами, що будівництво будинку АДРЕСА_1 було завершено у 1973 році на земельному участку НОМЕР_1 , який за рішенням № 61 виконавчого комітету Славутської міської ради депутатів трудящих від 7 квітня 1966 року було виділено відповідачу ОСОБА_4 для індивідуальної забудови.

Відповідно до ст. 22 Кодексу України про шлюб на сім`ю, (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Таким чином, будинок АДРЕСА_1 перебував у спільній власності подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_4 , оскільки був побудований та прийнятий в експлуатацію за час перебування останніх у шлюбі, укладеного 21 грудня 1957 року.

Щодо спадкових прав позивача після смерті матері ОСОБА_9 суд звертає увагу на таке.

Статтею 529 ЦК УРСР визначено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

У відповідності до ст.ст. 548-549 ЦК УРСР, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Частиною 2 ст. 553 ЦК УРСР визначено, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Всупереч вказаним вимогам чинного на той час закону позивач ОСОБА_1 зазначених вище дій, які б свідчили про прийняття спадщини, не вчинив, а тому, згідно із вимогами ст. 553 ЦК УРСР, вважається таким, що відмовився від прийняття спадщини. Реєстрація місця проживання позивача за вказаною вище адресою з 1992 по 1996 роки не є достатньою підставою вважати, що ОСОБА_1 дійсно там проживав та вступив в управління спадковим майном. Натомість відповідач ОСОБА_4 після смерті дружини вступив в управління спадковим майном та продовжував проживати в спірному будинку один, що підтверджується матеріалами справи.

Щодо підстав недійсності спірних договорів дарування, суд враховує наступне.

Згідно ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З визначення цього виду правочинів випливає, що визнати оспорюваний правочин недійсним можна тільки в судовому порядку. Заінтересована сторона подає до суду позов про визнання договору недійсним, посилаючись на конкретну норму законодавства, що передбачає можливість такого визнання залежно від конкретної ситуації.

Позов має право подати одна зі сторін договору або інша заінтересована сторона, чиї права або законні інтереси порушено таким правочином (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Як зазначає ВГСУ (п. 18 Інформаційного листа від 07.04.08 р. № 01-8/211), у ЦК немає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло таких осіб у кожному випадку визначається залежно від конкретних обставин спору та норм законодавства, які регламентують ці правовідносини.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 13 ЦПК України визначено принципи диспозитивності цивільного судочинства. Зокрема, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

В позовній заяві позивач лише посилається на ст. 215 ЦК України, яка визначає загальну умови недійсності правочину, та не обґрунтовує конкретних підстав для визнання договорів дарування недійсними, які передбачені параграфом 2 глави 16 розділу IV ЦК України.

Окрім того, варто погодитись із твердженням представника відповідача ОСОБА_3 про те, що обраний позивачем спосіб захисту не є належним, оскільки ОСОБА_10 добросовісно набула у власність спірний будинок. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 07 листопада 2012 року № 6-107цс12, від 10 червня 2015 року № 6-348цс15, від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.

За таких обставин суд приходить до висновку, що в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи позивача про наявність підстав для визнання договорів дарування недійсними та визнання за ним права власності на ј частки житлового будинку в порядку спадкування після смерті матері.

Вирішуючи питання розподілу між сторонами судових витрат, суд враховує наступне.

Згідно з положеннями ч.ч. 1-3 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Приписами ст. 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, втраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Позивачем долучено до матеріалів справи Договір про надання правової допомоги від 20 травня 2021 року, укладений між адвокатом Мазуркевичем О.С. та ОСОБА_4 , квитанція до прибуткового касового ордера № 5 від 05.08.2021 на суму 7200 грн., угоду про виплату гонорару до угоди про надання правової допомоги. Вказані документи свідчать про те, що сукупна вартість наданих адвокатом послуг складає 7200 грн.

Виконуючи вимоги процесуального закону щодо оцінки співмірності витрат на оплату послуг адвоката встановленим процесуальним законом критеріям, суд вважає завищеною і такою, що не відповідає складності справи та обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт суму витрат на правову допомогу у розмірі 7200 грн., враховуючи складність справи, обсяг юридичної та технічної роботи щодо підготовки позовної заяви та заяв з процесуальних питань, а також участь у судових засіданнях.

При цьому суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір був обґрунтованим (рішення від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 02.06.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України»). Згідно з висновками ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» (рішення від 28.11.2002), відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Представником відповідача Мазуркевичем О.С. було подано розрахунок витрат на правову допомогу адвоката, згідно із яким розрахунок затраченого часу згідно договору про надання правової допомоги складає: вартість однієї години роботи адвоката у сумі 1800 грн. (30% від мінімальної заробітної плати на момент здійснення розрахунку); підготовка позовної заяви, відпрацювання законодавчої бази, підготовка матеріалів, забезпечення позову - 2 години (3600 грн.), представництво інтересів в суді та в інших установах: судові засідання 27.05.2021, 10.06.2021 - час 1 година - вартість 1800 грн., судове засідання 06.08.2021 - час 1 година - вартість 1800 грн., всього час в судових засіданнях 2 години - вартість 3600 грн.

Дослідивши поданий розрахунок та врахувавши усі обставини справи суд приходить до висновку про необхідність зменшення розміру витрат на правову допомогу адвоката, оскільки такі витрати є неспівмірними із складністю справи та часом, затраченим адвокатом. Так, адвокат вказує на те, що участь у судових засіданнях складає 2 години, в той час як загальна присутність Мазуркевича О.С. в судових засідання по справі складає 31 хв. (930 грн.) за судові засідання 27.05.2021, 10.06.2021, а також 1 година, витрачена на участь у судовому засіданні 06.08.2021. Окрім того суд вважає, що витрата часу (2 години) на підготовку позовної заяви, відпрацювання законодавчої бази, підготовку матеріалів, забезпечення позову, заходи якого у даній справі не вживались, є необґрунтованою, оскільки адвокатом складався виключно відзив на позовну заяву, будь-яких запитів або звернень адвокатом у даній справі не робилось. Таким чином, з урахуванням вимог ст. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з позивача на користь відповідача 2730 грн., витрачених позивачем на правову допомогу адвоката.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 529, 549, 533 ЦК УРСР, ст.ст.215, 717, ст.ст. 12, 133, 137, 141, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 , витрати на правничу допомогу у розмірі 2730 грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги до Хмельницького апеляційного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Шевчук В. В.

Повний текст рішення складено 13.08.2021